— Кажи далі, кажи, — озвався Вокульський, помітивши, що Венгелек вагається.
— І тоді я одразу змикитив, що ніякої тут розпусти нема, а тільки нещастя. От я й питаю Висоцького: «Чи одружились би ви з панною Маріанною?» — «Тут і з одітою не впораєшся», — каже він. «А якби ви були нежонатим, тоді як?» — «Ех, — каже, — нема вже у мене інтересу до жінок». Бачу я, що старий крутить, і таке йому сказав, що він кінець кінцем відповів: «Не одружився б, бо не повірив би, що її не потягає на колишнє. Бо жінка добра, поки добра, а як розпаскудиться, то гірше відьми». Тим часом на початку святого посту бог послав мені таке чирячисько, що я мусив лежати вдома, а до того ще й дохтор мене порізав. І от панна Маріанна починає до мене вчащати, ліжко перестеляти, чиряка мого порізаного перев’язувати… Казав дохтор, аби не ті її перев’язки, то з тиждень ще довелося б качатися. Мене інколи аж злість брала, особливо коли пропасниця трясла, от я одного разу й кажу: «Панно Маріанно, чого ви так стараєтесь? Може, думаєте, що я оженюся? То я ще не здурів, щоб женитися з такою, котра багатьох мала…»
А вона нічого на те, тільки голову схилить, і сльози їй кап-кап… «Я й сама, — каже, — розумію, що ви зі мною не оженитесь…»
Я як почув це, прошу панської ласки, то мені аж млосно стало від жалю. Зараз же й кажу Висоцькій: «Знаєте що?
А може, я таки оженюся з панною Маріанною?..» А вона мені: «Не будь дурнем, бо…» Ні, пане, не смію вам про це сказати, — раптом додав Венгелек, знов цілуючи Вокульського в руку.
— Кажи сміливо.
— Бо, — сказала мені пані Висоцька, — як оженишся з панною Маріанною, то можеш образити пана Вокульського за його ласку до всіх нас. Хто його знає, чи не ходить до нього Маріанна…
Вокульський спинився перед ним.
— Ти цього боїшся? — спитав він. — Даю тобі слово честі, що ніколи не бачуся з цією дівчиною.
Венгелек з полегкістю зітхнув.
— Ну, от і слава богу. Бо одно те, що я не хотів би ставати вам впоперек дороги, а друге…
— Що ж друге?
— А друге те, пане, що коли вона була… така, то її нещастя… Злі люди її скривдили, тому вона не винна. Але якби вона оце наді мною, хворим, плакала, а до вас ходила, то вже була б така шельма, що її тільки вбити, як скажену собаку, щоб не кусала людей.
— А далі що?
— А що ж далі? Після свят оженюся, — відповів Венгелек. — Чого вона має мучитись не за свої гріхи? Не її на те була воля.
— Тобі ще що-небудь потрібно?
— Більш нічого.
— Ну, то бувай здоров, а перед весіллям ще зайди до мене. Я дам їй п’ятсот карбованців на придане, ну, і там, скільки треба, на білизну та господарство.
Венгелек вийшов від Вокульського дуже зворушений. «Ось де логіка простих душ! — подумав Вокульський. — Презирство до пороку, але співчуття до нещастя».
Цей простий міщанин одразу виріс в його очах на представника одвічної справедливості, який несе зневаженій жінці мир і прощення.
Наприкінці березня у панів Жежуховських відбувся великий раут з участю Молінарі; Вокульський також одержав запрошення, написане делікатною ручкою панни Жежуховської.
Прибув він досить пізно, саме тоді, коли маестро дав себе упросити вщасливити слухачів концертом власної композиції. Один з місцевих музикантів сів за рояль акомпанувати, другий приніс маестро скрипку, третій перегортав акомпаніаторові ноти, четвертий став позад маестро, щоб мімікою та жестами підкреслювати найкращі або найтрудніші місця.
Хтось попросив у присутніх уваги, дами сіли півколом, мужчини скупчились поза їх стільцями, і концерт почався.
Тепер Вокульський пильніше глянув на скрипаля і спостеріг якусь схожість між ним і Старським. Молінарі носив такі самі невеликі бакенбарди, ще менші вусики, а на обличчі в нього застиг той самий вираз пересичення, характерний для людей, які користуються успіхом у прекрасної статі. Грав Молінарі добре, і вигляд у нього був пристойний, але по ньому було видно, що він уже звик до ролі напівбожка, який поблажливо ставиться до своїх поклонників.