Часом скрипка звучала голосніше, тоді музикант, який стояв позад маестро, зображав на своєму обличчі захват, а по залі пробігав короткий і тихий гомін. З-поміж урочисто-поважних мужчин і заслуханих, замріяних або дрімаючих дам Вокульський помітив кілька жіночих облич з незвичайно напруженим виразом: голови їх були хтиво відхилені назад, щоки червоніли, аж палали, очі горіли, напіввідкриті губи тремтіли, наче вони були під впливом наркотику. «Страшна річ! — подумав Вокульський. — Які ж бо нездорові особи впрягаються в тріумфальну колісницю цього пана!»
Раптом він глянув убік і похолов… Неподалік сиділа панна Ізабелла, захоплена й розпалена більш за інших.
Він не вірив власним очам.
Маестро грав ще хвилин з п’ятнадцять, але Вокульський вже не чув ні звука. Розбудив його тривалий грім оплесків. Потім він знову забув, де знаходиться, зате добре бачив, як Молінарі щось шепнув на вухо панові Жежуховському, як пан Жежуховський взяв його під руку й відрекомендував панні Ізабеллі.
Вона привітала скрипаля рум’янцем і поглядом невимовного захоплення. А оскільки якраз у цей час запросили на вечерю, маестро подав їй руку і повів до столу. Вони пройшли близько біля Вокульського, Молінарі навіть зачепив його ліктем, але обоє були так захоплені одне одним, що панна Ізабелла навіть не помітила Вокульського. Потім вони вчотирьох сіли за столик — пан Шастальський з панною Жежуховською, Молінарі з панною Ізабеллою, і було видно, що їм дуже добре вкупі.
Вокульському знову здалося, що з очей його спадає запона, за якою він бачить зовсім інший світ і зовсім іншу панну Ізабеллу. Але в ту ж мить він відчув нестерпний біль в грудях, памороки в голові й таке шалене напруження нервів, що втік у передпокій, а відтіля на вулицю — він боявся, що збожеволіє.
— Господи милосердний! — прошепотів він. — Зніми ж з мене це прокляття…
За кілька кроків від Молінарі за мініатюрним столиком сиділа пані Вонсовська з Охоцьким.
— Моя кузинка починає мені що далі, то менш подобатись, — сказав Охоцький, дивлячись на панну Ізабеллу. — Ви бачите?..
— Я вже годину бачу, — відповіла пані Вонсовська. — Але мені здається, що й Вокульський щось помітив, бо дуже змінився на обличчі. Жаль мені його…
— О пані, за Вокульського не турбуйтесь. Правда, сьогодні він зазнав поразки, але як тільки прозріє раз… Такого віялом не вб’єш.
— Отже, може бути драма…
— Ніякої, — відповів Охоцький. — Люди сильних пристрастей небезпечні тільки тоді, коли у них нема нічого в резерві.
— Ви маєте на увазі ту пані… як вона… Ста… Стар?..
— Боже борони! Там нічого нема й ніколи не було. До того ж для закоханого мужчини інша жінка не є резервом.
— А що ж?
— Вокульський — людина потужного розуму і знає про незвичайний винахід, здійснення якого могло б перевернути світ.
— І ви знаєте про той винахід?
— Знаю, в чому його суть, і бачив докази його існування, тільки не знаю подробиць. Клянусь, — казав Охоцький, все більше запалюючись, — для такого винаходу можна б пожертвувати десятьма коханками!
— Отже, ви і мною пожертвували б, невдячний?
— Хіба ж ви — моя коханка?.. Я ж не сновида.
— Але ж ви мене кохаєте.
— Може, ще скажете — як Вокульський Ізабеллу?.. І не подумаю… Хоч кожну мить готовий…
— Кожну мить ви готові сказати якусь брутальність.
Але… тим краще, що ви не закохані в мене.
— Я навіть знаю чому. Вам подобається Вокульський.
Пані Вонсовська густо почервоніла; вона так збентежилась, що в неї упало на підлогу віяло. Охоцький підняв його.
— Я не хочу грати перед вами комедію, мій грубіяне, — сказала вона через деякий час. — Він так мені подобається… що я роблю все… аби він здобув Бельцю, оскільки цей навіжений… любить її.
— Клянусь, що з-поміж усіх моїх знайомих дам ви єдина справді чогось варта… Але годі про це. Відтоді, як я узнав, що Вокульський любить Бельцю (а як він її любить!), моя кузинка справляє на мене дивне враження. Раніш вона здавалась мені винятковою, тепер здається звичайною, раніш — піднесеною, тепер — плоскою. Але так мені здається лише інколи, боюсь, що я помиляюся.
Пані Вонсовська усміхнулась.