Вокульському одразу полегшало.
— Дорога пані, не будемо удавати, що ми не розуміємо одне одного. Ви знаєте, що для закоханого мужчини жінка — святиня, олтар. Правильно чи ні, але так воно є. Отож, коли перший-ліпший авантурник наближається до цієї святині, як до стільця, і поводиться з нею, як із стільцем, а святиня майже захоплена такою поведінкою, то… — ви розумієте?.. — починаєш думати, що той олтар справді — тільки стілець. Я зрозуміло висловився?
Пані Вонсовська відкинулась на подушки сидіння.
— О, пан Вокульський, аж надто зрозуміло!.. Але до б ви сказали, якби кокетування Бельці було лише невинною помстою, власне, пересторогою.
— Кому — пересторогою?
— Вам. Адже ви весь час цікавитесь пані Ставською?..
— Як? Хто це сказав?..
— Припустімо, очевидці: пані Кшешовська, пан Марушевич…
Вокульський вхопився за голову.
— І ви цьому вірите?
— Не вірю, бо Охоцький запевнив мене, що там нічого немає; але чи заспокоїв хто-небудь так само Бельцю і чи могла б вона задовольнитись цим — то інша річ.
Вокульський взяв її за руку.
— Дорога пані! — прошепотів він. — Беру назад усе, що я сказав про Молінарі. Клянусь, що я шаную панну Ізабеллу і що найбільшим моїм нещастям є моє нерозважне слово… Аж тепер бачу, як я ганебно поводився…
Він був у такому розпачі, що пані Вонсовській стало його жаль.
— Ну, ну, — сказала вона, — заспокойтеся, не треба перебільшувати. Слово честі (хоч у жінок, кажуть, честі нема), що все те, про що ми з вами говорили, залишиться між нами. А втім, я певна, що сама Бельця пробачила б вам цей спалах… Це було негарно, але… закоханим пробачається ще й не таке.
Вокульський поцілував її в обидві руки, а вона одразу видерла їх у нього.
— Будь ласка, не залицяйтеся до мене, бо для закоханої жінки мужчина — олтар… А тепер злазьте з карети і йдіть отуди, до Бельці, і…
— І що, пані?
— І визнайте, що я умію тримати слово.
Голос її затремтів, але Вокульський не помітив цього.
Він вискочив з карети й побіг до дому пана Ленцького, навпроти якого вони якраз проїжджали.
Коли Миколай відчинив йому двері, він сказав повідомити про себе панну Ленцьку. Вона була сама і прийняла його відразу, розчервоніла від збентеження.
— Ви так давно не були у нас, — промовила вона. — Може, ви хворіли?
— Гірше, — відповів він, не сідаючи. — Я тяжко й безпідставно образив вас…
— Ви, мене?
— Так, пані, образив вас підозріннями. Я був у Жежуховських на концерті, — промовив він здавленим голосом, — і пішов, навіть не попрощавшись з вами… Далі я не хочу розказувати, але почуваю, що ви маєте право не приймати мене, оскільки я не оцінив вас… насмілився підозрівати…
Панна Ізабелла пильно подивилась йому в вічі й, подаючи руку, сказала:
— Прощаю… сідайте.
— Не поспішайте прощати, бо це може посилити мою надію…
Вона задумалась.
— Ах, боже мій, що ж тут вдієш? Коли це для вас так важливо, то що ж… надійтесь!..
— І це ви кажете, панно Ізабелло?..
— Мабуть, так судилося, — відповіла вона, усміхаючись.
Він палко поцілував її в руку, якої вона йому не боронила, потім одійшов до вікна і зняв щось з шиї.
— Прийміть, будь ласка, від мене оцю дрібничку, — сказав він і подав їй золотий медальйон з ланцюжком.
Панна Ізабелла з цікавістю стала розглядати його.
— Дивний подарунок, правда ж? — сказав Вокульський, відкриваючи його. — Ви бачите оцю пластинку, легеньку, як павутиння?.. Уявіть собі, що це дорогоцінність, якої не знайти в жодній скарбниці світу. Це зерно великого винаходу, що може змінити долю людства. Хто його знає, чи не постануть з цієї пластинки повітряні кораблі. Але не про неї зараз мова. Віддаючи її вам, я віддаю в ваші руки і свою майбутність…
— То це талісман?
— Майже. Задля цієї речі я міг би виїхати за кордон, а все моє майно і решту життя віддати новій роботі. Можливо, потім виявилося б, що це була б марна втрата часу, манія, але, в усякому разі, думка про неї була єдиною суперницею вашою… Єдиною! — повторив він з притиском.
— Ви думали покинути нас?
— І не далі як сьогодні ранком. Через те я віддаю вам цей амулет. Відтепер, крім вас, у мене немає іншого щастя на світі; ви — або смерть.
— Коли так, то беру вас у полон, — сказала панна Ізабелла й почепила амулет на шию. А коли треба було засунути його за ліф, вона опустила очі й почервоніла. «Який же я підлий! — подумав Вокульський. — І отаку жінку я міг підозрівати!.. Ах, негідник!»