Він обернувся спиною до незнайомого і вздовж насипу пішов у бік Варшави. Незнайомий подивився йому вслід, похитав головою і зник у темряві. «Чверті… чверті… — бурмотів Вокульський. — Чогось у мене язик терпне… Який дивний збіг випадків: я вчився, щоб здобути панну Ізабеллу, а вивчився — щоб її втратити… Або взяти Гейста. Виходить, що він для того зробив велике відкриття, для того мені його довірив, щоб пан Старський мав зайвий привід для своїх пошуків… Вона позбавила мене всього, навіть останньої надії… Якби мене оце спитали, чи знав я справді Гейста, чи бачив його дивний метал — я не зміг би відповісти і вже й сам не знаю, чи не було то самообманом… Ах, якби я міг про неї не думати!.. Хоч би кільканадцять хвилин… Ну, то й не буду про неї думати…»
Ніч була зоряна, поля темні, вздовж колії подекуди світились сигнальні ліхтарі. Йдучи ровом, Вокульський спіткнувся на великий камінь, і в одну мить в його уяві постали руїни заславського замку, й той камінь, на якому сиділа панна Ізабелла, і її сльози. Але тепер крізь сльози блиснув повний фальшу погляд. «Отже, не буду про неї думати… Поїду до Гейста і працюватиму з шостої ранку до одинадцятої ночі, стежитиму за найменшою зміною тиску, температури, напруги струму… Мені не залишиться жодної хвилини».
Йому причулося, що за ним хтось іде. Він обернувся, але нічого не побачив, натомість помітив, що на ліве око бачить гірше, ніж на праве, і це його нестерпно дратувало.
Йому хотілось повернутися на станцію, але відчував, що не зможе дивитись на людей. Навіть думати про них було болісно.
— Не думав я, що людині може бути тяжкою власна душа… — бурмотів він. — Ах, якби я міг не думати…
Далеко на сході замріло світло й показався вузенький серп місяця, що обливав усе навколо невимовно похмурим світлом. І раптом Вокульському показалось нове видиво. Він був у тихому, пустельному лісі; стовбури сосон якось чудно були нахилені в один бік, не обзивався жодний птах, вітер не ворушив жодної галузки. Все потонуло в сумних сутінках. Він відчував, що ці сутінки, туга і смуток випливають з його серця і що все це закінчиться тільки з його життям, якщо закінчиться…
З-поміж сосон, куди не глянь, прозирали клапті сірого неба; і кожен клапоть перетворювався на шибку вікна в вагоні, де видно тьмяне відображення панни Ізабелли в обіймах Старського.
Вокульський не спроможний уже був позбутись цих примар: вони опанували його, відібрали волю, спотворили думку, отруїли серце. Дух його втратив всіляку самостійність: його уявою керувало будь-яке враження, повторюючись у численних, все смутніших та болісніших формах, як луна в порожній будівлі.
Він знову спіткнувся об камінь, і цей дрібний факт розбудив у ньому довгий ряд болісних образів.
Йому здалося, що колись, давно-давно, він сам був холодним, сліпим, мертвим каменем.
І коли він лежав так, гордий своєю непорушністю, якої не здолали б оживити ніякі земні катаклізми, в ньому чи над ним озвався голос, питаючи; «Хочеш залишитись людиною?» «А що таке людина?» — відповів камінь. «Хочеш бачити, чути, відчувати?..» «А що таке відчувати?» «Це значить пізнати щось зовсім нове. Отже, чи хочеш існування, яке за одну мить дає більше пізнання, аніж усі камені зазнали за мільйони віків?» «Я не розумію, — відповів камінь, — але можу бути всім». «А якщо, — питав далі надприродний голос, — після цього пізнання у тебе залишиться вічний розпач?» «А що таке розпач?.. Я можу бути чим завгодно». «Отже, будеш людиною», — пролунав голос.
І він став людиною. Прожив кілька десятків років і за цей час стільки прагнув і стільки мучився, що мертва природа не зазнала б того за цілу вічність. Прагнучи одної мети, він знаходив тисячу інших, втікаючи від одного страждання, потрапляв у море страждань і стільки відчув, стільки передумав, стільки витратив сил у світі сліпих стихій, що кінець кінцем обурив проти себе всю природу. «Годі! — залунало з усіх боків. — Годі! Поступись місцем іншим у цьому видовиську…» «Годі! Годі! Годі! — кричало каміння, дерева, повітря, земля і небо. — Поступись іншим!.. Нехай і вони пізнають нове буття…»
Годі!.. Отже, він знову має стати нічим, і якраз тоді, коли це вище буття дає йому, як останній спогад, лише розпач за втраченим, жаль за тим, чого не досягнув!..
— Ах, хоч би вже швидше зійшло сонце! — шепнув Вокульський. — Повернусь у Варшаву, візьмусь за будь-яку роботу й покінчу з цими дурницями, які лише псують мені нерви… Вона хоче Старського? Нехай їй буде Старський! Я програв у коханні? Нехай!.. Зате виграв на інших речах… Не можна мати всього…
Вже кілька хвилин він відчував на вусах якусь липку вологу. «Кров?» — подумав він. Витер губи і при світлі сірника помітив на хустинці піну. «Що це я, сказився к чорту?..»