Раптом він побачив удалині два вогники, що поволі посувались в його бік; за ними бовваніла темна маса, за якою густим снопом тяглися іскри. «Поїзд?..» — подумав він, і йому здалося, що це той самий поїзд, в якому їде панна Ізабелла. Він знову побачив салон-вагон, тьмяно освітлений запнутим ліхтарем, а в кутку помітив пану Ізабеллу в обіймах у Старського…
— Я її люблю… люблю… — шепнув він. — Не можу забути!..
В цю мить його пойняла така мука, для якої в людській мові нема назви. Мучила його стомлена думка, зболіле почуття, роздавлена воля, само існування… І раптом він відчув уже не прагнення, а справжню потребу смерті.
Поїзд повільно наближався. Вокульський безтямно впав на рейки. Він тремтів, зуби цокотіли, обома руками вхопився за шпали, в рот набилось повно піску… На колію впала смуга світла від ліхтарів, рейки почали тихо дзвеніти.
— Господи, помилуй мене, — прошепотів він і заплющив очі.
Раптом на нього війнуло теплом, і в ту саму мить щось сильно шарпнуло і скинуло з рейок…? Поїзд пролетів за кілька дюймів від його голови, обдавши його парою і гарячим попелом. На мить він знепритомнів, а як опам’ятався, то побачив якогось чоловіка, що придавив йому коліном груди й міцно держав за руки.
— Що це ви надумали, вельможний пане?.. — сказав чоловік. — Де ж таке видано!.. Бійтесь бога…
Він не скінчив. Вокульський зіпхнув його з себе, вхопив за барки і звалив на землю.
— Чого тобі від мене треба, падлюко! — крикнув він.
— Пане… Вельможний пане… я ж Висоцький!
— Висоцький!.. Висоцький?.. — повторив Вокульський. — Брешеш, Висоцький у Варшаві.
— А я його брат, залізничник. Та ви ж самі мене сюди влаштували ще торік, після великодня… Я» к же я міг дивитись на таке ваше нещастя? До того ж заборонено на колії під машину лізти.
Вокульський замислився й пустив його.
— Все, що я тільки зробив доброго, обертається проти мене, — шепнув він.
Знесилений, він сів на землю коло маленької дикої груші. Зірвався вітрець, зашелестів листям, і цей шелест нагадав Вокульському його давні літа. «Де моє щастя?» — подумав він.
Щось здавило йому груди й підкотилося до горла. Він хотів зітхнути, але не зміг; задихаючись, обхопив деревце і крикнув:
— Умираю!..
Йому здалося, що його заливає кров, що розриваються груди, він звивався від болю і раптом заридав.
— Господи милосердний!.. Господи милосердний!.. — повторював він, хлипаючи.
Залізничник підповз до нього й обережно підсунув йому руку під голову.
— Плачте, вельможний пане!.. — казав він, схилившись над ним. — Плачте і покладайтесь на ім’я господнє… Покладатиметесь ви на нього недаремно… «Хто віддай себе під опіку господню і всім серцем щиро йому вірить, той сміливо може сказати: «Бог мені заступа й оборона, він не допустить на мене нічого лихого… А з тенет лукавих мене визволить…» Нащо, ваша вельможність, те багатство, нащо ті скарби!.. Всё людину зрадить, тільки бог не зрадить…
Вокульський припав лицем до землі. Йому здалося, що разом з слізьми з його серця спливають біль, розчарування й розпач. Порушена думка почала набувати рівноваги.
Він уже усвідомлював, що робив, і зрозумів, що в нещасну хвилину,? рли його все зрадило, вірними лишились земля, проста людина й бог.
Він потроху заспокоювався, все рідше схлипував і відчув у всьому тілі таку слабість, що міцно заснув.
Коли він прокинувся, — світало; сів, протер очі, побачив поруч з собою Висоцького і все пригадав.
— Довго я спав?
— Хвилин з п’ятнадцять, а може, з півгодини, — відповів залізничник.
Вокульський вийняв гаманця, дістав з нього кілька сторублівок і, даючи їх Висоцькому, сказав:
— Знаєш… вчора я був п’яний… Не кажи нікому нічого, що тут було. А це… твоїм дітям…
Залізничник впав йому до ніг.
— Я думав, ваша вельможність, що ви все втратили, і через те…
— Правду кажеш! — задумливо відповів Вокульський. — Я втратив усе… крім багатства. За тебе я не забуду, хоч… краще б мені не жити на світі.
— Я теж оце подумав, що такий пан, як ви, не шукав би на себе біди, хоч би втратив усі гроші. Це зробила людська злість. Але прийде й на неї кінець. Бог правду бачить, та не скоро скаже, от побачите…
Вокульський підвівся з землі й пішов до станції. Потім раптом обернувся до Висоцького і сказав:
— Як будеш у Варшаві, то зайди до мене. Але нікому ні слова про те, що тут сталось…
— Богом присягаюсь, не скажу! — відповів Висоцький і зняв шапку.