Тим часом додому повернувся барон і, звичайно, взяв управління будинком у свої руки. А оскільки барон завжди потребував грошей, то його дуже іритувала заборона баронеси щодо кімнати на четвертому поверсі, яка зменшувала прибутки на сто двадцять карбованців на рік.
До того ж барона під’юджував і Марушевич (воли вже помирились!), який знову тягнув з барона гроші позичками.
— Нащо вам, бароне, — казав він йому, — перевіряти кожного, хто хоче найняти вашу кімнату, студент він чи не студент? Нащо вам цей клопіт? Якщо людина не в мундирі, то, значить, і не студент; а як заплатить за місяць наперед, то брати, та й квит!
Барон цілком пристав на цю пораду і навіть сказав двірникові, коли трапиться наймач кімнати, одразу прислати його до нього нагору. Двірник, звичайно, розказав про це жінці, а жінка Клейнові, а тому хотілось мати сусідами людей, які найбільш відповідали його смакам.
Отже, днів через кілька після цього розпорядження до барона зайшов якийсь франт з чудною фізіономією, а ще чудніше вбраний: його штани не пасували до жилетки, жилетка — до сюртука, а галстук — до всього.
— В вашому домі, пане барон, наймається холостяцька кімната зa десять карбованців на місяць? — спитав він.
— Наймається, — відповів барон. — Можете її подивитись.
— Ну, це зайве! Я певен, що ви, пане барон, не наймали б поганої кімнати. Можна внести завдаток?
— Будь ласка, — відповів барон. — А оскільки ви мені вірите на слово, то й я не питатиму вас ні про що більше…
— О, якщо ви такі ласкаві…
— Добре вихованим людям вистачає взаємного довір’я, — відказав барон. — Отже, сподіваюсь, що ні я, ні моя дружина, особливо моя дружина, не матимемо приводу на вас нарікати…
Молодик палко потиснув йому руку.
— Даю вам слово честі, — сказав він, — що ніколи не заподіємо вашій дружині ніякої прикрості, бо вона, мабуть, несправедливо думає про нас…
— Досить! Досить, добродію! — перебив його барон, узяв завдаток і видав розписку.
Коли молодик вийшов, барон викликав до себе Марушевича і сказав йому збентежено:
— Не знаю, — чи не впоров я дурниці… Квартирант уже є, але, наскільки я пам’ятаю, як мені про них розказували, боюсь, чи не є він один із тих трьох студентів, що їх вигнала моя дружина…
— Хіба не однаково? — зробив висновок Марушевич. — Аби наперед платили.
Другого дня вранці в кімнату вселилися три молодики, але так тихо, що їх ніхто навіть не бачив. Ніхто також не звернув уваги, що вони вечорами зустрічаються і про щось радяться з Клейном. А через кілька днів до барона прибіг розлючений Марушевич і закричав:
— А ви знаєте, пане барон, що це ті самі босяки, яких вигнала пані баронеса? Малеський, Паткевич…
— Мені байдуже, — відповів барон. — Дружині моїй вони не докучають, аби платили…
— Але мені вони докучають! — закричав Марушевич. — Якщо вікно у мене відчинене, один з них стріляє мені в кімнату горохом з дмухавки, а це не зовсім приємно. А коли у мене збираються гості або зайде яка-небудь дама (додав він тихо), вони так тарабанять мені в шибки горохом, що в кімнаті не можна всидіти… Мені це заважає, це мене компрометує… Я буду скаржитись в поліцію!
Звичайно, барон сказав про це своїм мешканцям і попросив їх не стріляти більше в вікна Марушевича. Але якщо Марушевич приймав у себе яку-небудь даму, а це траплялось досить часто, один з хлопців вихилявся через вікно й горлав:
— Двірник! Двірник!.. Чи не знаєте, яка то пані пішла до Марушевича?
Найчастіше двірник взагалі не знав, чи пішла до Марушевича якась пані, але після такого запитання про це знав весь будинок.
Марушевич аж пінився, тим більш, що барон на його скарги звичайно відповідав:
— Ви самі мені радили, щоб я заселив порожню кімнату.
Принишкла й баронеса, бо з одного боку боялась чоловіка, а з другого — студентів.
Таким чином баронеса за свою злість і мстивість, а Марушевич за інтриги були покарані однією рукою, а Клейн дістав собі товариство, якого прагнув.
Ні, є таки справедливість на світі!..
Цей Марушевич, їй же богу, не має сорому!
Сьогодні він прибіг до Шлангбаума зі скаргою на Клейна.
— Пане Шлангбаум, — заявив він, — один з ваших службовців, який мешкає в будинку баронеси Кшешовської, просто компрометує мене…
— Як же він вас компрометує? — запитав Шлангбаум, широко розкривши очі.
— Він буває у тих студентів, вікно яких виходить у двір. А вони заглядають у мої вікна, стріляють у шибки горохом, а як збереться компанія, то кричать, що у мене картярське кубло!..