Минав день за днем, а Вокульський так і не додумався, як переслати папери Ставській. Треба було довідатись, де вона живе, написати рекомендованого листа, відправити його на пошту… Нарешті він догадався, що найпростіше буде покликати Жецького (з яким він не бачився вже кілька тижнів) і віддати йому документи. Але щоб викликати Жецького, треба подзвонити лакеєві, послати його в магазин…
— Е-ее! Дайте мені спокій! — пробурмотів він.
Вокульський знову взявся читати, цього разу — подорожі. Відвідав Сполучені Штати, Китай, проте документи пані Ставської не давали йому спокою. Він розумів, що з ними треба щось зробити, але відчував, що нічого не зробить. І такий душевний стан почав дивувати його самого.
— Міркую ж я правильно, — казав він сам собі, — правда, коли мені не перешкоджають спогади… Відчуваю правильно… навіть занадто правильно! Тільки от не хочеться мені займатися цією справою, та й ніякою іншою теж. Це у мене модна хвороба волі. Чудесне відкриття! Але ж я, чорт забирай, ніколи не додержував моди… Зрештою, яке мені діло — мода то чи не мода! Мені так зручно, от і все…
Він закінчив подорож по Китаю, коли йому спало на думку, що якби він мав волю, то міг би рано чи пізно забути за певних осіб і певні події.
— А мене це так мучить… так мучить… — простогнав він.
Кінець кінцем він зовсім втратив уявлення про час.
Одного разу до нього силоміць вдерся Шуман.
— Ну, як ти себе почуваєш? — спитав він. — Бачу, читаєш… Романи — добре, подорожі — прекрасно… Ти не хотів би прогулятись? Чудовий день, а ти за п’ять тижнів, напевне, вже натішився своєю квартирою…
— Ти років з десять тішився своєю, — відказав Вокульський.
— Правильно! Але у мене була робота: я досліджував людське волосся і мріяв про славу. До того ж на моїй голові не було справ ні своїх, ні чужих. А в тебе за кілька тижнів мають бути збори членів Спілки для торгівлі з Росією…
— Я виходжу з неї…
— От тобі й маєш… Це чудесно! — іронічно вигукнув Шуман. — А щоб тебе ще краще оцінили, запропонуй їм призначити директором Шлангбаума. Він їм покаже, що й до чого… Геніальна раса ці жидки, але ж і сволочі!..
— Ну, ну, ну…
— Тільки ти їх, будь ласка, не захищай! — гнівно закричав Шуман. — Бо я їх не тільки знаю, а їх відчуваю…
Голову дам до пня, що Шлангбаум уже й зараз підкопується під тебе в тій Спілці; що він таки влізе туди, бо хіба польська шляхта може обійтися без єврея?
— Ти, я бачу, не любиш Шлангбаума?
— Навпаки, я навіть захоплююсь ним і хотів би наслідувати його, але неспроможний! Саме зараз в мені починає прокидатись інстинкт предків: нахил до гешефтмахерства… О, природо! Як би мені хотілось мати мільйон карбованців, щоб нажити другий мільйон, потім третій… і стати меншим братом Ротшільда. А поки що навіть Шлангбаум пошив мене в дурні… Я так довго жив у вашому товаристві, що кінець кінцем втратив найцінніші ознаки своєї раси… Але це велика раса! Вони таки здобудуть світ, і навіть не розумом, а шахрайством і нахабством.
— Ну то порви з ними, вихрестись.
— І не подумаю! По-перше, вихреститись, це не значить порвати з ними; а по-друге, я з тих жидівських феноменів, що не люблять брехати. До того ж, якщо я не порвав з ними, коли вони були слабкі, то тим більш не порву зараз, коли вони сильні.
— А мені здається, що саме зараз вони слабші, ніж були раніш, — зауважив Вокульський.
— Чи не тому, що їх починають ненавидіти?
— Ну, ненависть — сказано надто сильно.
— Та перестань ти, я ж не сліпий і не дурний!.. Мені відомо, що про євреїв говорять по майстернях, по шинках, по магазинах, навіть у газетах… І я певний, що в найближчі роки постане нове переслідування, з якого мої брати в Ізраїлі вийдуть ще розумнішими, ще сильнішими і ще солідарнішими… А як вони колись вам віддячать! Шельми вони страшенні, але я визнаю їх геніальність і не заперечую своєї до них симпатії. Відчуваю, що брудний жидок миліший мені за чепурного панича; а коли я після двадцятирічної перерви вперше зайшов у синагогу й почув співи, слово честі, на очі мені набігли сльози… Та що там казати! Прекрасний Ізраїль у тріумфі своєму, і любо подумати, що в цьому тріумфі пригнічених є частка і твоєї праці!
— Слухай, Шуман, мені здається, у тебе гарячка!
— Слухай, Вокульський, я певний, що у тебе більмо, тільки не на очах, а иа мозку.