— Як же ти можеш говорити при мені такі речі?
— Говорю, по-перше, через те, що не хочу бути гадюкою, яка кусає потай, а по-друге… ти, Стаху, вже не будеш з нами боротись… Ти розбитий, і розбитий своїми.
Магазин ти продав, із Спілки виходиш… Кар’єра твоя скінчена.
Вокульський схилив голову на груди.
— Сам подумай, — вів далі Шуман, — хто з тобою залишився?.. Я, єврей, так само упосліджений і скривджений, як і ти, і тими самими людьми… великими панами…
— Ти стаєш сентиментальним, — зауважив Вокульський.
— Це не сентиментальність!.. Вони пишались перед нами своєю величчю, рекламували свої доброчинства, нав’язували нам свої ідеали. А тепер сам скажи: чого варті їхні ідеали та доброчинства, де їхня велич, яка потребує підтримки твоєї кишені?.. Ти лише рік прожив з ними нібито на рівних правах, а що вони з тебе зробили? А тепер подумай, що вони мусили зробити з нами, кого вони віками гнітили й топтали? Ось чому я раджу тобі: поєднайся з євреями. Ти подвоїш своє багатство і, як говориться в Старому заповіті, «побачиш ворогів твоїх коло підніжжя ніг твоїх». За твою фірму і добре слово ми віддамо тобі Ленцьких, Старського і ще декого на додачу… Але Шлангбаум — це не для тебе компаньйон, він — блазень!
— Ну, а коли ви поквитаєтесь з вельможними панами, тоді що?
— Нам по залишається нічого іншого, як поєднатися з вашим народом і стати його інтелігенцією, якої у нього зараз немає… Ми навчимо ваш народ нашої філософії, нашої політики, нашої економіки, і йому, напевне, буде краще з нами, аніж з дотеперішніми його керівниками… Керівники! — додав він, сміючись.
Вокульський махнув рукою.
— Мені здається, що ти, лікуючи всіх від мрійництва, сам залишаєшся мрійником.
— Чого ти так думаєш? — запитав Шуман.
— А ось чого. У вас самих немає грунту під ногами, а ви збираєтесь інших звалювати з ніг. Краще подумайте про справедливу рівноправність, а не про завоювання світу, і не беріться лікувати чужі вади, не вилікувавши своїх власних, які множать вам ворогів. А втім, ти й сам не знаєш, чого хочеш: то гордуєш євреями, то переоцінюєш їх.
— Гордую одиницями, шаную силу громади.
— А я навпаки: гордую громадою і часом шаную одиниці.
Шуман задумався.
— Роби, як знаєш, — сказав він нарешті, беручись за капелюх. — Але це факт, коли ти вийдеш із Спілки, вона потрапить в руки Шлангбаума й цілої зграї пархатих жидків. А якби ти залишився, то міг би залучити до справи людей чесних і порядних, у яких вад небагато, а зв’язки серед євреїв величезні.
— Так чи інак, а Спілкою заволодіють євреї.
— Тільки без твоєї участі заволодіють синагогальні, а з твоєю участю — університетські.
— А хіба це не однакової — відказав Вокульський, стенувши плечима.
— Не однаково! Нас з ними єднає раса і спільне становище, а різнять погляди. У нас наука, у них — талмуд, у нас — розум, у них — хитрість; ми трохи космополіти, вони — національно обмежені й не визнають нічого, крім своєї синагоги й кагалу. Коли йдеться про боротьбу із спільним ворогом, вони ідеальні союзники, та коли йдеться про прогрес у самому іудействі… вони перетворюються на страшний тягар. Через те інтереси цивілізації вимагають, щоб головними питаннями керували ми. Вони тільки зможуть запаскудити світ лапсердаками й цибулею, а не сприяти його поступові… Подумай про це, друже!
Він обняв Вокульського і вийшов, насвистуючи арію: «Рахіль мені дав бог для щастя й раювання…» «Отже, — думав Вокульський, — здається, між поступовими й реакційними євреями починається боротьба за нашу шкуру, а я мушу приєднатись до тих або других.
Чудова роль!.. Ах, як воно все мені набридло!..»
Він знов повернувся до своїх мрій. В його уяві постала обдрашпана ограда дому Гейста і безконечні сходи, де на верху височіла статуя бронзової богині з головою в хмарах і з написом коло підніжжя: «Незмінна й чиста».
Деякий час він дивився на зборки її одежі, і йому стало смішно і з панни Ізабелли, і з її переможного поклонника, і з власних мук. «Невже я міг?.. Невже міг?..» — прошепотів він.
Але статуя раптом зникла, а біль повернувся й розташувався в його серці, як у себе вдома.
Через кілька днів після Шумана до Вокульського зайшов Жецький.
Він дуже схуд, підпирався палицею і так стомився, поки вийшов на другий поверх, що засапався, впав на стілець і ледве міг говорити.
Вокульський жахнувся.
— Що з тобою, Ігнаце? — крикнув він.
— Та нічого… Трохи старість, трохи… А так нічого.
— Ти повинен лікуватися, дорогий друже, поїдь куди небудь.
— Признаюсь тобі, що я вже пробував виїжджати. Навіть сидів уже в вагоні. Але раптом посіла мене така журба за Варшавою і… за нашим магазином… — додав він тихіше. — Та… що там казати!.. Пробач мені, що я прийшов сюди…