Тільки тепер панна Ізабелла помічає, що чоловік в сорочці дивиться на неї якимось особливим поглядом, весь час тримаючи руку з картою над головою. Дим і пара, що клубочаться в долині, часом закривають його розстебнуту сорочку й суворе обличчя; ось він потонув у них зовсім — його нема. Крізь дим тільки невиразно блищать його очі та видно голу по лікоть руку з картою. «Що означає та карта, папа?» — питає вона батька.
Але батько спокійнісінько дивиться в свої карти й нічого не відповідає, немов і не бачить її. «Коли ми нарешті виїдемо з цього місця?..»
І хоч карета трясеться, а відображення сонця на крилі весь час посувається назад, — унизу видно озеро диму, а в ньому напівзануреного чоловіка й підняту руку з картою.
Панну Ізабеллу поймає неспокій, вона напружує пам’ять, всю силу думки, щоб відгадати, що означає карта, яку держить той чоловік…
Може, то гроші, які він програв батькові в пікет? Мабуть, ні: Моще, його пожертва благодійному товариству?
Теж ні. Може, тисяча карбованців, які він дав її тітці на сирітський притулок, а може — квитанція за фонтан, пташок і килими на оздоблення гробу господнього?.. Також ні.
Все це її не турбувало б.
Поступово панну Ізабеллу огортає великий страх: може, то векселі її батька, що їх недавно хтось викупив?.. В такому разі вона, як тільки одержить гроші за срібло й сервіз, одразу сплатить його борг і звільниться від отакого кредитора. Але чоловік, огорнений димом, все дивиться їй в очі й не кидає карти. А міг би… Ах!..
Панна Ізабелла раптом зривається з шезлонга, натикається в темряві на стілець і тремтячою рукою дзвонить.
Дзвонить вдруге, але ніхто не приходить, і вона вибігає в передпокій і в дверях стикається з панною Флорентіною, яка хапає її за руку і здивовано питає:
— Що з тобою, Бельцю?..
Світло в передпокої трохи опритомнює панну Ізабеллу.
Вона усміхається.
— Принеси, Флорцю, лампу в мою кімнату. Папа є?
— Тільки що поїхав.
— А Миколай?
— Зараз повернеться, він пішов віддати листа посильному. Що, тебе ще гірше болить голова? — питає кузина.
— Ні, — сміється панна Ізабелла, — але я задрімала, і мені щось привиділось.
Панна Флорентіна бере лампу, і вони вдвох ідуть в будуар. Панна Ізабелла сідає на шезлонгу, затуляє від світла очі й каже:
— Знаєш, Флорцю, я передумала: не продам срібла нікому чужому. Воно справді може потрапити бог його знає в які руки. Сядь зараз, будь ласка, за мій столик і напиши до тітки, що я… приймаю її пропозицію. Нехай вона позичить нам три тисячі карбованців і забирає сервіз і срібло.
Панна Флорентіна дивиться на неї з величезним здивуванням і нарешті каже:
— Це неможливо, Бельцю.
— Чому?..
— Чверть години тому я одержала від пані Мелітон листа, в якому вона пише, що срібло й сервіз уже куплені.
— Вже?.. Хто ж їх купив? — вигукує панна Ізабелла й хапає кузину за руку.
Панна Флорентіна збентежена.
— Ніби якийсь російський купець… — каже вона, але чути, що каже неправду.
— Ти щось знаєш, Флорцю!.. Прошу тебе, скажи!.. — благає її панна Ізабелла. На очі їй набігають сльози.
— Гаразд, я тобі скажу, тільки не говори батькові, — просить кузина.
— Але ж хто?.. Хто купив?..
— Вокульський, — відповідає панна Флорентіна.
Очі панни Ізабелли в одну мить висихають і набирають сталевого відтінку. Вона гнівно відштовхує руку кузини, кілька разів проходить по кімнаті сюди й туди, нарешті, сідає в крісло навпроти панни Флорентіни. Це вже не перелякана і знервована красуня, а поважна дама, готова вишпетити або й вигнати когось із слуг.
— Скажи мені, дорога кузино, — мовить вона прекрасним контральто, — що це за безглузду змову ви проти мене вчинили?..
— Я?.. Змову?.. — перепитує панна Флорентіна, притискаючи до грудей руки. — Не розумію тебе, Бельцю…
— Так. Ти, пані Мелітон і той… сміховинний герой… Вокульський…
— Я і Вокульський?.. — знов перепитує панна Флорентіна, і цього разу її здивування таке щире, що не повірити їй не можна.