В магазин увійшло ще кілька покупців, і Мрачевський неохоче обернувся до них, повільно зав’язуючи пакунки.
Панна Ізабелла наблизилась до Вокульського і, показуючи в його бік парасолькою, виразно промовила:
— Флорцю, будь ласка, заплати оцьому панові. Поїдемо додому.
— Каса тут, — озвався Жецький, підбігаючи до панни Флорентіни. Він узяв у неї гроші, й вони обоє пішли до каси.
А панна Ізабелла повільно підійшла до самої конторки, за якою сидів Вокульський. Вона була дуже бліда. Здавалося, цей чоловік мав на неї якийсь магнетичний вплив.
— Ви, здається, пан Вокульський?
Вокульський підвівся і байдуже відповів:
— До ваших послуг.
— Це ж ви купили наш сервіз і срібло? — промовила вона здавленим голосом.
— Так, я.
На мить панна Ізабелла завагалась. Але незабаром на її щоках з’явився легенький рум’янець. Вона говорила далі:
— Ви, напевне, продасте ці речі?
— Для того я їх і купив.
Рум’янець на щоках панни Ізабелли розгорівся дужче.
— Майбутній покупець живе в Варшаві? — спитала вона.
— Ці речі я продам не тут, а за кордоном. Там… мені дадуть вищу ціну, — додав він, спостерігши в її очах запитання.
— Ви сподіваєтесь на великий прибуток?
— Я ці речі для того й купив, щоб одержати прибуток.
— Через те мій батько й не знає, що ці речі в ваших руках? іронічно спитала вона.
У Вокульського здригнулись губи.
— Сервіз і срібло я купив у ювеліра і ніякої таємниці з цього не роблю. Третіх осіб у свої справи я не мішаю, таких звичаїв у торгівлі нема.
Незважаючи на його різкі відповіді, панна Ізабелла з полегкістю зітхнула. Навіть очі її трохи потемніли і втратили ненависний блиск.
— А якби мій батько передумав та захотів викупити ці речі, за яку б ціну ви їх віддали?
— За ту, за яку купив. Звичайно, з нарахуванням процентів, приблизно… від шести до восьми річних…
— І відмовилися б від сподіваного прибутку?.. Чому ж так? — поквапно перебила вона його.
— Тому, пані, що торгівля грунтується не на сподіваних прибутках, а на постійному обігові наявного капіталу.
— До побачення, пане, і… дякую за пояснення, — сказала панна Ізабелла, побачивши, що її кузина вже розплатилася.
Вокульський уклонився і знову сів до своїх книг.
Коли лакей забрав пакунки, а вони посідали на свої місця в колясці, панна Флорентіна докірливо сказала:
— Бельцю, ти говорила з цим чоловіком?..
— Так, і не шкодую. Він усе збрехав, але…
— Що значить «але»?.. — тривожно запитала панна Флорентіна.
— Не питай мене. Нічого до мене не говори, коли не хочеш, щоб я розплакалась на вулиці…
І, помовчавши, додала по-французьки:
— Можливо, я не повинна була приїжджати сюди, але… мені однаково!..
— Я гадаю, Бельцю, — серйозно сказала панна Флорентіна, — що ти повинна б поговорити з батьком або з тіткою…
— Ти хочеш сказати, — перебила її панна Ізабелла, — що я повинна поговорити з маршалком або з бароном? На це завжди буде час; зараз я поки що не можу наважитись.
Розмова урвалась, і вони аж додому їхали мовчки; панна Ізабелла цілий день була роздратована.
Коли панна Ізабелла вийшла з магазину, Вокульський знову взявся до підрахунків і безпомилково підсумував дві великі колонки цифр. В половині третьої він спинився і здивувався з того спокою, що запанував у його душі. Відкіля раптом ця байдужість після цілого року; гарячкового шаленства й туги вперемішку з нападами божевілля?
Якби людину можна було раптово перенести з бального залу в ліс або з душної в’язниці на холодне чисте поле, вона зазнала б такого самого враження й так само здивувалася б. «Мабуть, я цілий рік хворів на затьмарення розуму, — думав Вокульський. — Не було небезпеки, на яку я не зважився б, не було жертви, якої я не приніс би задля цієї особи, але от побачив її — і одразу збайдужнів до неї…
А як вона зі мною розмовляла!.. Скільки зневаги до жалюгідного купця… «Заплати оцьому панові!..» Які ж вони величні, оці світські дами! Шалапут, шулер, навіть злодій, якщо тільки має відповідне ім’я, становить для них добре товариство, хоч би був схожий не на батька рідного, а на материного лакея. Але купець для них парія.