— Вона не сказала нічого такого, що треба було б повторювати, — відповів Вокульський.
— Бо, знаєте, пане, на жаль, вона — моя дружина… Ви знаєте, хто я такий… барон Кшешовський… Дуже шановна жінка, дуже освічена, але в зв’язку з смертю дочки трохи знервована і часом… Ви розумієте?.. Значить, нічого?..
— Нічого.
Барон уклонився і вже в дверях зустрівся поглядом з Мрачевським, який йому підморгував.
— Значить, так?.. — сказав барон, пронизливо дивлячись на Вокульського, і вибіг на вулицю.
Мрачевський остовпів і почервонів, як буряк. Вокульський трохи зблід, проте спокійно взявся до рахунків.
— Що воно за оригінали, пане Мрачевський? — спитав Лісецький.
— А це ціла історія! — відповів Мрачевський, скоса поглядаючи на хазяїна. — Це барон Кшешовський, великий чудак, і його жінка, трохи навіжена особа. Ми навіть якісь далекі родичі, але що ж!.. — зітхнув він, поглядаючи в дзеркало. — Я не маю грошей, через те мушу працювати продавцем, а вони ще мають, тому можуть бути моїми покупцями…
— Мають не працюючи!.. — озвався Клейн. — Гарні порядки на світі, га?
— Ну, ну… ви вже мене до своїх порядків не навертайте, — заперечив Мрачевський. — Отож пан барон і пані баронеса вже рік як воюють між собою. Він хоче розвестись, на що вона не дає згоди, а вона хоче усунути його від управління своїм маєтком, на що він не дає згоди. Вона не дозволяє йому тримати коней, особливо одного скакового, а він не дозволяє їй купити дім Ленцьких, в якому пані Кшешовська мешкає і де вона втратила дочку. Оригінали!.. Смішать людей, наговорюють одне на одного…
Розказуючи все це безтурботним тоном, він крутився по магазину, мов панич, який забіг сюди на хвилину, але зараз піде. Вокульський аж мінився, сидячи за конторкою; він уже не міг стерпіти голосу Мрачевського. «Родич Кшешовських… — думав він. — Одержить любовну записку від панни Ізабелли… Який негідник!..»
Перемігши себе, він знов узявся до рахунків. У магазин заходили покупці, вибирали товари, торгувалися, платили.
Але у Вокульського перед очима миготіли тільки їхні тіні, він весь заглибився в роботу. І в міру того, як зростали колонки цифр, зростав у його серці безпредметний гнів.
За що?.. На кого?.. Байдуже. Головне — хто-небудь за це мусить поплатитися, перший, хто потрапить під руку.
О сьомій годині в магазині вже зовсім не було покупців.
Продавці розмовляли між собою, Вокульський робив свої підрахунки. І от він знову почув нестерпний голос Мрачевського, що говорив нахабним тоном:
— Чого ви, пане Клейн, морочите мені голову!.. Всі соціалісти — злодії, бо зазіхають на чуже добро, і пройдисвіти, бо в них одні черевики на двох, а носових хусток вони зовсім не визнають.
— Ви б так не говорили, — сумно відповів Клейн, — якби прочитали кілька брошурок, хоч би невеликих.
— Дурниці! — перебив Мрачевський, засунувши руки в кишені. — Буду я читати брошури, які закликають до знищення сім’ї, релігії і власності!.. Ні, таких дурнів у Варшаві ви не знайдете.
Вокульський закрив книгу й поклав її в конторку. В цю хвилину в магазин зайшло три дами і зажадали рукавичок.
Вони пробули в магазині з чверть години. Вокульський сидів у кріслі й дивився в вікно; коли дами вийшли, він сказав дуже спокійним тоном:
— Пане Мрачевський.
— Що накажете?.. — спитав молодий чепурун і підбіг до конторки аж пританцьовуючи.
— З завтрішнього дня можете шукати собі інше місце, — коротко відповів Вокульський.
Мрачевський скам’янів.
— Чому, пане Вокульський?.. Чому?..
— Тому, що ви у мене вже не працюєте.
— Яка ж причина?.. Я ж, здається, нічого поганого не зробив? Куди ж я піду, коли ви так несподівано позбавляєте мене роботи?..
— Рекомендацію я вам дам добру, — відповів Вокульський. — Пан Жецький виплатить вам гроші за наступний квартал, навіть — за п’ять місяців… А причина та, що у нас різні характери… Зовсім різні… Ігнаце, будь ласка, розрахуйся з паном Мрачевським по перше жовтня.
Сказавши це, Вокульський устав і вийшов на вулицю.
Звільнення Мрачевського справило таке сильне враження, що продавці не промовили один до одного ані слова, а пан Жецький сказав зачинити магазин, хоч не було ще й восьми годин. Він зараз же побіг до Вокульського на квартиру, але не застав його там. Прийшов вдруге об одинадцятій годині ночі, але в вікнах було темно, і пан Ігнац, пригнічений, повернувся додому.