Вокульський попрямував до них, натикаючись на молільників, які стояли навколішках, та обминаючи інші столи, за якими на нього завзято стукали. Він підійшов до підноса й, уклонившись графині, поклав свій згорток півімперіалів. «Боже мій! — подумав він. — Який же у мене, мабуть, дурний вигляд з цими грішми».
Графиня одіклала молитовника.
— Вітаю вас, пане Вокульський, — промовила вона. — Знаєте, я вже думала, що ви не прийдете, і скажу вам, що мені було навіть трохи прикро.
— Я ж вам казала, що він прийде, до того ж з торбою грошей, — озвалась по-англійськи панна Ізабелла.
Графиня почервоніла, на чолі у неї виступив рясний піт.
Вона злякалася, подумавши, що Вокульський розуміє по-англійськи.
— Пане Вокульський, — сказала вона швидко, — сядьте отут на хвилинку, бо наш уповноважений кудись пішов.
З вашого дозволу я покладу ваші імперіали зверху — нехай буде соромно тим панам, котрі охотніше розтринькують гроші на шампанське…
— Та заспокойтеся, тітонько, — знову зауважила панна Ізабелла по-англійськи, — він напевне не розуміє…
Тепер уже почервонів і Вокульський.
— От, Бельцю, — промовила графиня урочисто, — пан Вокульський… який так щедро обдарував наш сирітський притулок…
— Чула, — відповіла панна Ізабелла по-польськи, на знак привітання опускаючи повіки.
— Ви, графине, — пожартував Вокульський, — хочете позбавити мене заслуги на тім світі, вихваляючи мої вчинки, які я міг зробити і для своєї вигоди.
— Я догадуюсь, що так воно й є… — прошепотіла панна Ізабелла по-англійськи.
Графиня мало не зомліла, відчуваючи, що Вокульський може збагнути зміст слів її племінниці, хоч би не знав жодної чужої мови.
— Пане Вокульський, — з гарячковим поспіхом вела далі графиня, — ви легко можете заслужити нагороду в майбутньому житті, хоч би за те… що пробачаєте образи…
— Я завжди пробачав їх, — трохи здивовано відповів він.
— Дозвольте зауважити, що не завжди, — казала далі графиня. — Я стара жінка і вважаю себе вашою приятелькою, — додала вона значуще, — отож прошу зробити мені одну послугу…
— Чекаю на ваш наказ.
— Позавчора ви звільнили одного вашого службовця… Мрачевського…
— За що ж?.. — раптом озвалась панна Ізабелла.
— Не знаю, — відповіла графиня. — Йшлося нібито про різні політичні переконання чи щось подібне…
— Невже у цього молодика є переконання? — вигукнула панна Ізабелла. — Це цікаво!..
Вона сказала це з такою іронією, що Вокульський відчув, як у його серці розтає злість проти Мрачевського.
— Річ не в переконаннях, пані графине, — озвався він, — а в нетактовних зауваженнях про осіб, які відвідують наш магазин.
— Може, ті особи самі поводяться нетактовно? — втрутилась панна Ізабелла.
— Їм можна, вони за це платять, — спокійно відповів Вокульський, — а нам — ні.
Панна Ізабелла раптом почервоніла, взяла молитовника й почала читати.
— А проте дозвольте ублагати вас, пане Вокульський, — сказала графиня. — Я знаю матір цього хлопця, і, повірте, тяжко дивитись, як вона побивається.
Вокульський замислився.
— Гаразд, — відповів він, — я прийму його назад, але працюватиме він у Москві.
— А його бідна мати?.. — запитала графиня прохаючим тоном.
— Добре, я підвищу йому плату на двісті… ну, на триста карбованців.
В цей час до столу підійшло кількоро дітей, яким графиня почала роздавати образки. Вокульський устав з крісла і, щоб не перешкоджати їй чинити благочестиве діло, перейшов до панни Ізабелли.
Панна Ізабелла одірвалась від книжки і, якось чудно дивлячись на нього, спитала:
— Ви ніколи не відмовляєтесь від своїх рішень?
— Ні, — відповів він, але одразу опустив очі.
— А якби я попросила за того молодика?..
Вокульський здивовано глянув на неї.
— В такому разі я відповів би, що пан Мрачевський втратив посаду через те, що нешанобливо говорив про осіб, які удостоїли його своєї ласкавої розмови… Але якщо ви накажете…
Тепер панна Ізабелла опустила очі, вона була дуже збентежена.
— А… а!.. Кінець кінцем мені однаково, де житиме цей молодик. Нехай їде і в Москву.
— Він туди й поїде, — закінчив Вокульський. — Моє шанування, пані, — додав він, кланяючись.
Графиня подала йому руку.
— Дякую вам, пане Вокульський, за пам’ять і прошу — приходьте до мене розговлятися. Дуже вас прошу, — додала вона значливо.
Помітивши посеред костьолу якийсь рух, вона сказала своєму лакеєві:
— Ксаверію, піди до пані голови і попроси, щоб вона позичила нам свою карету. Скажеш, що у нас захворів кінь.