Він машинально глянув на середину костьолу. Коло одного столика графиня дрімала, а панна Ізабелла позіхала, коло другого — три незнайомі йому дами заходились сміхом від дотепів якогось елегантного молодика. «Чужий світ… Чужий світ!.. — думав Вокульський. — Яка ж фатальна сила штовхає мене до нього?»
В цю мить коло самої сповідальні спинилась молода, старанно вбрана дама з маленькою дівчинкою і впала навколішки.
Вокульський глянув на неї й відзначив, що вона надзвичайно гарна. Особливо вразило його обличчя дівчинки, немов вона прийшла до гробу господнього не з молитвою, а з запитанням і скаргою.
Дама перехрестилась і, помітивши піднос з грішми, розкрила сумочку.
— Піди, Геленко, — сказала вона стиха до дівчинки, — поклади оце на піднос та поцілуй господа Ісуса.
— Куди, мамусю, поцілувати?
— В ручку і в ніжку…
— І в губки?
— В губки не можна.
— Та чого там!.. — Дівчинка побігла до підноса й нахилилася над хрестом.
— От бачиш, мамусю, — казала вона, повертаючись, — поцілувала, а Ісус нічого не сказав.
— Геленко, не кричи в костьолі, — гамувала її мати. — Краще стань навколішки та прокажи молитву.
— Яку молитву?
— Тричі «Отче наш» і тричі «Богородицю»…
— Так багато молитов?.. А я така маленька…
— Ну, то прокажи тільки «Богородицю»… Але стань навколішки… Дивись отуди…
— Я вже дивлюсь. «Богородице діво, радуйся…» Мамо, це пташки співають?
— Пташки, іграшкові. Говори молитву.
— Які це іграшкові?
— Спочатку прокажи молитву.
— Коли я не пам’ятаю, на чому зупинилась…
— То проказуй разом зі мною: «Богородице діво, радуйся…»
— «Яко спаса родила єси душ наших. Амінь», — докінчила дівчинка. — А з чого роблять іграшкових пташок?
— Геленко, стій смирно, а то я тебе ніколи не поцілую, — шепнула збентежена матії. — Ось тобі книжка, подивись на картинки, як мучили Христа.
Дівчинка сіла з книжкою на приступці сповідальні й замовкла. «Яка мила дитина! — думав Вокульський. — Якби це була моя дочка, до мене, мабуть, повернулася б душевна рівновага, яку я день у день втрачаю. І мати — прекрасна жінка. Яке волосся, профіль, очі… Молиться богу, аби воскресло їхнє щастя… Гарна і нещаслива; мабуть, удова.
От якби я її зустрів рік тому.
Чи є ж якийсь лад на цьому світі?.. Не далі як крок одне від одного стоять двоє нещасних людей: один шукає любові й родини, друга, можливо, бореться з злиднями й шукає опіки. Кожне знайшло б у другому те, чого шукає, та от — не судилось їм зустрітися… Одна прийшла благати бога про милосердя, другий розкидається грішми задля знайомства. Хто його знає, чи не зробили б кілька сот карбованців цю жінку щасливою? Але вона не одержить цих грошей, бог у наш час не зважає на молитви нужденних.
А все-таки, як би довідатись, хто вона така?.. Може, я зміг би їй допомогти? Чому б не здійснитись високим обітницям Христовим хоч би через отаких, як я, недовірків, коли побожні люди зайняті іншими справами?»
В цю мить Вокульського раптом пойняла гаряча хвиля…
До графининого столика підійшов якийсь елегантний молодик і щось поклав на піднос. Побачивши його, панна Ізабелла зашарілась, і обличчя її набрало того незвичайного виразу, який Вокульському завпеди здавався загадковим.
На запрошення графині молодик сів на тому самому стільці, на якому недавно сидів Вокульський, і між ними зав’язалася жвава розмова. Вокульський не чув, про що вони говорили, тільки відчував, як у його мозку, немов витаврувана, постає картина: дорогий килим, срібний піднос з купкою імперіалів зверху, два свічники, десять засвічених свічок, графиня в глибокій жалобі, молодик, який не спускав очей з панни Ізабелли, і вона — промениста, осяйна. Його уваги не минула навіть така дрібниця: від свічок у графині блищать лиця, у молодика — кінчик носа, а у панни Ізабелли — очі. «Чи вони люблять одне одного? — подумав він. — То чого ж би їм не побратися?.. Можливо, у нього немає грошей… Але в такому разі що означає її погляд?.. Так вона дивилася сьогодні й на мене. Правда, панна на відданні мусить мати кількох або кільканадцятьох поклонників і вабити їх усіх… щоб продатися тому, котрий більше дасть!»
До столика графині підійшов уповноважений. Графиня встала з крісла, а за нею — панна Ізабелла і красунь молодик. Усі троє, голосно розмовляючи, попрямували до виходу, затримуючись коло інших столиків. Усі молоді люди коло цих столиків палко вітали панну Ізабеллу, а вона обдаровувала кожного однаковісіньким поглядом, саме таким, який звів з розуму Вокульського. Нарешті все скінчилось: графиня й панна Ізабелла вийшли з костьолу.