Вокульський опам’ятався й поглянув круг себе. Вродливої жінки з дитиною вже не було.
— Як шкода, — шепнув він і відчув, як його щось легенько вкололо в серце.
Натомість дівчина в оксамитній жакетці і яскравому капелюшку й досі стояла навколішках на підлозі коло хреста. Коли вона звела очі на гроб господній, на її накрашених лицях теж щось блиснуло. Вона ще раз поцілувала Христа в ноги, важко підвелася і вийшла. «Блаженні ті, що плачуть… Нехай же хоч для тебе здійсниться Христова обітниця», — подумав Вокульський і вийшов за нею.
На паперті він побачив, що дівчина роздає старцям милостиню. І його опанувала гірка прикрість на думку, що з двох жінок, із яких одна хоче продатись за грубі гроші, а друга вже продається через злидні, ця друга, перед якимось найвищим судом, може стати кращою і чистішою.
На вулиці він наздогнав дівчину і запитав:
— Куди ти йдеш?
На обличчі її ще не висохли сльози. Вона звела на Вокульського байдужі очі й відповіла:
— Можу піти з вами.
— Так?.. Ну, то ходімо.
Не було ще п’яти годин, до вечора далеко; кілька прохожих оглянулись на них. «Треба бути справжнім йолопом, щоб чинити щось подібне, — подумав Вокульський, ідучи в бік свого магазину. — Скандалу я не боюся, але які ж бо плани, хай їм чорт, лізуть мені в голову? Апостольство?.. Це найбільша дурість. А втім, мені однаково: я тільки виконавець чужої волі».
Він увійшов у ворота поруч з магазином і звернув до кімнати Жецького; дівчина йшла за ним. Пан Ігнац був удома і, побачивши дивну пару, з подиву розвів руками.
— Ти можеш вийти на кілька хвилин? — запитав Вокульський.
Пан Ігнац нічого не відповів. Він узяв ключа від задніх дверей магазину і вийшов з кімнати.
— Вас два? — шепнула дівчина, виймаючи шпильки з капелюшка.
— Зажди, — перебив її Вокульський. — Ти тільки що була в костьолі. Правда ж?
— Ви мене бачили?
— Молилася і плакала. Можна запитати — чого?
Дівчина здивовано стенула плечима й відказала:
— А ви що — ксьондз, що питаєте про таке? — Потім уважно подивилась на Вокульського і додала: — Не морочте мені голови. Теж розумний знайшовся!
Вона хотіла вийти, але Вокульський затримав її.
— Почекай. 6 чоловік, який хотів би тобі допомогти, отож не поспішай і говори правду.
Вона знов уважно подивилась на нього. Раптом в очах її заясніла усмішка, а лиця зашарілись.
— Знаю!.. — вигукнула вона. — Ви, мабуть, від того старого пана!.. Він кілька разів обіцяв, що візьме мене… А він дуже багатий? Мабуть, багатий, бо їздить у кареті й сидить у перших рядах у театрі.
— Слухай мене, — перебив він, — і відповідай: чого ти плакала в костьолі?
— А того, пане… — почала дівчина й оповіла таку цинічну історію якоїсь суперечки зі своєю господинею, що Вокульський, слухаючи її, зблід. «От звірина!» — подумав він.
— Я пішла до гробу господнього, — вела далі дівчина, — думала, що мені полегшає. Та де там! Як згадала про ту стару відьму, то мені аж сльози з очей бризнули. От я й почала молитися, щоб або ту стару болячка задавила, або щоб мені од неї вирватись. І господь, мабуть-таки, почув мою молитву, коли той пан хоче мене взяти до себе.
Вокульський сидів непорушно. Нарешті запитав:
— Скільки тобі років?
— Я всім кажу, що шістнадцять, а насправді мені дев’ятнадцять.
— Хочеш вирватися відтіля?
— Ой, хоч би й у пекло! Так вони вже мені остогидли…» Але…
— Що?
— Мабуть, нічого з цього не вийде… Сьогодні я від неї втечу, а після свят вона мене розшукає і дасть такого чосу, що я знов тиждень лежатиму, як тоді, на масниці.
— Не розшукає.
— Якраз! Я ж їй заборгувала…
— Багато?
— Ого!.. Карбованців з п’ятдесят. Не знаю навіть, чому так багато, бо за все плачу подвійну плату, а борг росте…
У нас завжди так. А ще як прознають, що у того пана в гроші, то скажуть, що я їх обікрала, й нарахують стільки, скільки захочуть.
Вокульський відчув, що втрачає відвагу.
— Скажи мені, ти б хотіла працювати?
— А що б я могла робити?
— Навчишся шити.
— Це ні до чого. Я вже була швачкою. Але ж на вісім карбованців за місяць не проживеш. Та я ще й сама варта стільки, щоб не шити на когось іншого.