Але яке це золоте серце!
Соромно признатися, але мені було трохи прикро перебиратись у нове приміщення. Та з магазином ще півбіди: я, звичайно, волію працювати у величезному магазині на зразок паризьких, аніж у такій крамничці, як наш попередній магазин. Жаль мені було моєї кімнати, де я прожив двадцять п’ять років! Оскільки чинність контракту кінчалась у половині липня, я сидів собі в своїй кімнатці, поглядаючи то на стіни, то на меблі, то на грати, які нагадували мені присмпі хвилини, проведені в Замості. «Господи милостивий! — думав я. — Як я все це зрушу з місця? Як перевозитиму на нову квартиру?..»
Коли одного дня, десь у половині травня (якраз тоді поширились певні чутки про сталий мир), перед самим закриттям магазину підходить до мене Стась і каже:
— Ну, що ж, старий, час би вже перебиратись на нову квартиру.
В цю хвилину я відчув, ніби з мене витекла вся кров.
А він каже далі:
— Ходімо зі мною, покажу тобі нову квартиру, яку я найняв для тебе в цьому самому домі.
— Як так найняв? — питаю його. — Я мушу договоритися з хазяїном про ціну.
— Вже заплачено! — відповів він.
Взяв мене під руку й веде через задні двері в сіни.
— Але ж, — кажу, — це приміщення зайняте.
Замість відповіді він одчиняє двері по другий бік сіней… Входимо… слово честі — вітальня!.. Меблі оббиті утрехтським оксамитом, на столах альбоми, на вікнах майоліка… Під стіною книжкова шафа…
— Ось тобі, — мовить Стась, показуючи книжки в розкішних оправах, — три історії Наполеона Першого, життєписи Гарібальді й Кошута, історія Угорщини…
Книжками я був дуже задоволений, але вітальня, скажу правду, справила на мене прикре враження. Стась помітив це і, усміхаючись, раптом відчинив другі двері.
Господи милосердний!.. Та ця ж друга кімната — точнісінько моя кімната, в якій я прожив двадцять п’ять років.
Вікно загратоване, зелена фіранка, мій чорний стіл… А під стіною навпроти моє залізне ліжко, двостволка і футляр з гітарою…
— Як? — питаю я. — Значить, мої речі вже перенесли?
— Так, перенесли все до останнього цвяшка, навіть підстилку для Іра.
Може, це кому-небудь здається смішним, але мені на очі набігли сльози… Я дивився на його суворе обличчя, на смутні очі, і мені трудно було уявити, що цей чоловік такий догадливий та делікатний. Бо ніхто ж йому про це не нагадував. Але він сам дорозумівся, що я можу сумувати за колишнім житлом, і сам простежив, щоб були перенесені всі мої лахи.
Щаслива була б жінка, з якою б він одружився (у мене навіть є для нього пара…); але він, мабуть, не одружиться.
В голові у нього бродять якісь дикі думки, та, на жаль, не про одруження!.. Бо вже скільки поважних осіб приходило в наш магазин нібито за покупками, а насправді сватати Стася, і все даремно!
Є така собі пані Шперлінгова, вона має сто тисяч карбованців готівкою і гуральню. Чого тільки вона у нас не купила, і все задля того, щоб запитати мене:
— Ну як, пан Вокульський не збирається женитись?
— Ні, пані добродійко…
— Шкода! — каже папі Шперлінгова, зітхаючи. — Прекрасний магазин, чималий капітал, та все це розлізеться… без хазяйки. Якби пан Вокульський знайшов собі якусь поважну та заможну жінку, він міг би навіть збільшити свій кредит.
— Святі слова, пані добродійко… — відповідаю я.
— Adieu, пане Жецький, — каже вона (і платить у касу двадцять або й п’ятдесят карбованців). — Тільки не прохопіться панові Вокульському, що я говорила про одруження. Бо він ще подумає, що стара баба полює на нього… Adieu, пане Жецький. «Навпаки, неодмінно скажу йому про це…»
Я й зараз думаю, що на місці Вокульського негайно одружився б із тією багатою вдовою. Яка вона статурна, Herr Jesas!..
Або от Шметерлінг, шкіряник. Щоразу, коли ми звіряємо рахунки, він каже:
— А чи не думає, теє-то, як його, пан Вокульський, теє-то, як його, женитись?.. Бо то хлоп, теє-то, як його, як вогонь, а карк, як у бика… Щоб мене грім убив, теє-то, як його, коли б я не віддав за нього дочки, а посаг, теє-то, як його, тисяч на десять на рік товару… Ну?
Або ще радник Вронський. Небагатий, тихенький, але щотижня купує у нас хоч би пару рукавичок і щоразу питає:
— Та як же не згине Польща, коли такі, як Вокульський, не женяться!.. Бо то ж — боже ти мій! — чоловік навіть посагу не потребує, отож міг би взяти панянку, яка — боже ти мій! — і на роялі грає, і добра господиня, і мови знає…