— Я її майже не знаю… Говорив з нею один раз в житті, — збентежено виправдувався Вокульський.
Удова глибоко задумалась і, кивнувши головою, шепнула:
— Ага…
Вокульський попрощався з нею, але оте «ага» запало йому в пам’ять. В усякому разі, він був певний, що в особі Заславської не має недруга. І от менш як через тиждень після цієї розмови він довідався, що удова з графинею і панною Ізабеллою їде в парк гуляти. Невже вона дізналася, що дами там його зустрічають?.. Може, вона хоче ближче їх познайомити?
Вокульський подивився на годинник: було три години дня. «Значить, завтра, — подумав він. — Залишилось… двадцять чотири години… Ні, менше… Скільки ж?..»
Він не міг підрахувати, скільки годин залишилось від третьої сьогодні до першої після полудня завтра. Він занепокоївся й не міг обідати. Його фантазія рвалася вперед, але тверезий розум її стримував. «Побачимо, що буде завтра. Може, піде дощ або котрась із дам захворіє?»
Він вибіг на вулицю і, блукаючи по місту без мети, повторював: «Ну, побачимо, що буде завтра… А може, вони не заговорять зі мною?.. Зрештою, панна Ізабелла — вродлива панна, навіть надзвичайно вродлива, але ж тільки панна, а не надприродна істота. Тисячі таких самих вродливих вештаються по світі, і я не маю наміру чіплятись зубами за одну спідницю. Вона одіпхне мене? Гаразд! З тим більшого розгону я впаду в обійми іншої…»
Увечері він пішов у театр, але вийшов відтіля після першої дії. Знову тинявся по місту, але, де б він не ходив, скрізь його переслідувала думка про завтрашню прогулянку і невиразне передчуття, що йому пощастити наблизитись до панни Ізабелли.
Минула ніч, потім ранок. О дванадцятій він наказав запрягати. Написав записку в магазин, що приїде пізніше, і порвав одну пару рукавичок. Нарешті увійшов слуга. «Коні готові!» — майнула думка у Вокульського.
— Князь!.. — доповів слуга.
Вокульському потемніло в очах.
— Проси.
Увійшов князь.
— Добрий день, пане Вокульський! — вигукнув він. — Ви кудись виїжджаєте? Мабуть, на склади або на вокзал.
Але з цього нічого не вийде. Я заарештую вас і заберу до себе. Буду навіть такий нечемний, що сяду в ваш екіпаж, бо свого не взяв. Проте я певний, що все це ви мені пробачите за прекрасні вісті.
— Може, зволите сісти, князю?..
— На хвилинку. Уявіть собі, пане Вокульський, — казав князь, сідаючи, — я доти докучав нашим панам-братам…
Я правильно сказав?.. Доти переслідував їх, поки, нарешті, кілька чоловік не обіцяли прийти до мене та вислухати ваш проект створення торговельної спілки. Отож негайно забираю вас з собою, або, краще сказати, — забираюся з вами, і їдьмо до мене.
Вокульському здалося, ніби його з усієї сили кинули грудьми об землю.
Його збентеження не пройшло повз увагу князя, який усміхнувся, вважаючи, що Вокульський зрадів з його візиту та запросин. Йому й на думку не спало, що для Вокульського прогулянка в Лазенки важливіша за всіх князів і всі спілки.
— Отже, ми готові? — спитав князь, встаючи з крісла.
Ще одна секунда — і Вокульський сказав би, що не поїде й не хоче ніяких спілок. Але в ту саму мить у нього майнула думка: «Прогулянка — для мене, спілка — для неї».
Він надів капелюша і поїхав з князем. Йому здавалося, що екіпаж їде не по брукові, а по його власному мозку. «Жінок здобувають не жертвами, а силою, навіть силою кулака…» — пригадались йому слова пані Мелітон. Під впливом цього афоризму йому захотілося схопити князя за комір і викинути на вулицю. Але це тривало тільки мить.
Князь скоса поглядав на нього і, бачачи, що Вокульський то червоніє, то блідне, думав: «Не сподівався я, що зроблю таку приємність цьому хорошому Вокульському. Справді, треба подавати руку допомоги новим людям…»
У своєму колі князь мав репутацію завзятого патріота, майже шовініста; поза аристократичними колами його вважали одним з найдостойніших громадян. Він дуже любив говорити по-польськи, але коли говорив і по-французьки, то завжди на громадські теми.
Він був аристократом з голови до п’ят — душею, кров’ю, серцем. Вірив, що кожне суспільство складається з двох частин: сірої юрби й обраних класів. Сіра юрба була витвором природи і, може, й справді походила від «мавпи», як твердив всупереч святому письму Дарвін. Але обрані класи мали якесь вище походження, і їхніми предками були якщо не боги, то принаймні їхні кревні — герої, як-от: Геракл, Прометей, в крайньому разі — Орфей.
У князя був у Франції кузен, граф (до краю отруєний заразою демократизму), який насміхався з неземного походження аристократії.