— Певна річ, — вів далі Охоцький, — я жодним словом не прохопився про це моїй тітці, яка щоразу, коли втикає мені якусь шпильку, приказує: «Коханий Юльку, старайся подобатись Ізабеллі, бо вона якраз для тебе жінка… Розумна й гарна; тільки вона могла б вилікувати тебе від твоїх фантазій…» А я думаю: яка вона для мене жінка?.. Якби вона могла стати мені хоч помічницею, то ще півлиха… Але хіба ж вона залишить вітальню задля лабораторії? І вона має рацію: там її сфера; птах потребує повітря, риба — води… Ах, який чудовий вечір!.. — додав він, трохи помовчавши. — Я сьогодні збуджений, як ніколи. Але що з вами, пане Вокульський?..
— Я трохи стомився, — глухо відповів Вокульський. — Може б, ми сіли, хоч би отут…
Вони сіли на схилі пагорка в кінці парку. Охоцький сперся підборіддям на коліна й задумався. Вокульський дивився на нього із змішаним почуттям захоплення й ненависті. «Що він — дурний чи хитрий?.. Нащо він мені все оце розказує?» — думав Вокульський.
Проте мусив визнати, що й балакучість Охоцького відрізнялась тією щирістю й розкиданістю, як і його рухи та й взагалі вся особа. Вони зустрілись перший раз, а Охоцький розмовляв з ним так, наче вони були знайомі з дитинства. «Пора з цим кінчати», — подумав Вокульський і, глибоко зітхнувши, голосно спитав:
— Отже, ви женитесь, пане Охоцький?..
— Хіба б здурів, тоді б оженився! — пробурмотів той і знизав плечима.
— Як так? Адже ваша кузина вам подобається?
— І навіть дуже подобається, але це ще не все. Я одружився б з нею, аби був певний, що вже нічого не досягну в науці.
В серці Вокульського поруч з ненавистю й захопленням блиснула радість. В цю хвилину Охоцький потер лоба, немов прокинувшись від сну, і, дивлячись на Вокульського, сказав:
— Ага, ось що… Я й забув, що маю до вас важливу справу… «Що йому потрібно?..» — подумав Вокульський, мимоволі милуючись розумними очима свого суперника і дивуючись з раптової зміни його тону. Здавалося, що його устами заговорив інший чоловік.
— Хочу поставити вам одне запитання… ні — два запитання… дуже інтимних і, може, навіть делікатних, — сказав Охоцький. — Ви не образитесь?..
— Слухаю, — відповів Вокульський.
Якби він стояв на ешафоті, то не зазнав би таких страшних відчуттів, як у цю хвилину. Він був певний, що йдеться про панну Ізабеллу і що отут, на цьому місці, вирішиться його доля.
— Ви були природознавцем? — спитав Охоцький.
— Був.
— І до того ж природознавцем-ентузіастом. Я знаю, що ви пережили, і віддавна поважаю вас за це… Мало цього, скажу більше… Протягом останнього року думка про те, які труднощі вам доводилось долати, підтримувала мене морально. Я казав собі: зроблю принаймні те, що зробив цей чоловік, а оскільки таких перешкод у мене немає, то піду й далі за нього.
Слухаючи його, Вокульський думав, що це йому сниться або що він розмовляє з божевільним.
— Відкіля це вам відомо?.. — спитав він Охоцького.
— Від доктора Шумана.
— Ага, від Шумана. Але що саме ви маєте на увазі?
— Зараз скажу, — відповів Охоцький. — Ви були природознавцем-ентузіастом і кінець кінцем… облишили природничі науки. Отже, на котрому році життя прохолов ваш запал до науки?..
Вокульського немов хто вдарив сокирою по голові. Запитання було настільки несподіване і неприємне, що він з хвилину не міг не тільки нічого відповісти, але й зібратися з думками.
Пильно дивлячись на свого співбесідника, Охоцький повторив запитання.
— На котрому році?.. — перепитав Вокульський. — Минулого року… Зараз мені сорок шостий…
— Отже, до цілковитого охолодження у мене залишається ще понад п’ятнадцять років. Це мене трохи підбадьорює… — сказав немов сам до себе Охоцький. І, трохи помовчавши, додав: — Це одне запитання, а тепер — друге, але прошу вас не ображатись. На котрому році життя жінки стають байдужими мужчині?
Другий удар. В якусь мить Вокульський готовий був схопити молодика за горло й задушити. Проте опам’ятався й відповів з кволою усмішкою:
— Я гадаю, що вони ніколи не стають байдужими… Навпаки, що далі, то вони здаються дорожчими.
— Погано! — прошепотів Охоцький. — Що ж, побачимо, хто буде дужчий!