— Жінки, пане Охоцький.
— Як для кого, — відповів молодик, впадаючи в задуму.
І знов почав говорити, немов сам до себе:
— Подумаєш — жінки!.. Я вже закохувався, заждіть — скільки ж це? Чотири… шість… сім, так — сім разів. Це забирає дуже багато часу і навіває відчайдушні думки… Дурна річ — кохання… Знайомишся, закохуєшся, страждаєш…
Потім розчаровуєшся або тебе зраджують… Я двічі розчаровувався і п’ять разів був зраджений… Далі знаходиш нову жінку, досконалішу за попередніх, а потім вона робить те саме, що й менш досконалі… Та й поганюща ж порода тварин — оці жінки!.. Вони граються нами, хоч своїм обмеженим розумом навіть неспроможні зрозуміти нас… Правда, і тигр може гратися людиною… Підлі, але милі створіння. Та хай собі будуть… Тим часом, якщо людину опанує якась ідея, вона ніколи не покине й не зрадить її…
Він поклав руку на плече Вокульському і, дивлячись на нього якимось неуважним і мрійним поглядом, спитав:
— Але ж і ви колись думали про літаючі машини?.. Не про керування повітряними кулями, легшими за повітря, бо то дурниця, а про політ важкої машини, навантаженої й окутої сталлю, як броненосець?.. Ви розумієте, який настав би переворот на світі після такого винаходу?.. Немає фортець, немає армій, нема кордонів… Зникнуть народи, зате в надземних палацах з’являться істоти, подібні до ангелів або стародавніх богів… Ми вже підкорили собі вітер, тепло, світло, блискавку… Отже, чи не думаєте ви, що настав час людині звільнитися від пут земного тяжіння?.. Це ідея нашого віку… Дехто вже працює над нею; я пройнявся нею лише недавно, але вона захопила мене з голови до ніг… Що мені тітка з її порадами та правилами доброго тону!.. Що мені одруження, жінки, навіть мікроскопи, прилади та електричні лампи?.. Я з’їзду з глузду або… дам людськості крила…
— А коли навіть дасте, то що з того? — спитав Вокульський.
— Слава, якої не досягала ще жодна людина, — відповів Охоцький. — То моя дружина, моя кохана… Ну, бувайте здорові, мені треба йти…
Він потиснув Вокульському руку, збіг з пагорка і зник між деревами.
Ботанічний сад і Лазенки вже огортали вечірні сутінки. «Божевільний чи геній?» — подумав Вокульський, відчуваючи, що й сам він надзвичайно збуджений. — А якщо геній?..»
Він устав, пішов в глиб парку і змішався з юрбою гуляючих. Йому здавалося, що небо над пагорком, з якого він тільки що зійшов, навіває на нього якийсь священний жах.
В Ботанічному саду було майже тісно; на кожній алеї товклися колони, громади, в крайньому разі, довгі ряди гуляючих; лавки аж угинались від людей, що на них сиділи.
Вокульському загороджували дорогу, наступали на п’яти, штовхали ліктями; з усіх боків лунали розмова і сміх.
В Уяздовській Алеї, попід оградою Бельведерського парку, попід штахетами з боку лікарні, на найдальших алеях і навіть на загороджених стежках, — скрізь було повно людей і весело. Чим більше насувалась на землю темрява, тим густішою і галасливішою ставала юрба.
— Мені вже починає бракувати на світі місця, — пробурмотів Вокульський.
Він перейшов до Лазенок і знайшов там спокійний куточок. На небі засвітилось кілька зірок, від Алеї долітав гомін юрби, а від ставу тягло вільгістю. Часом над його головою з голосним дзижчанням пролітав хрущ або нечутно проносився кажан; в глибині парку жалібно квилив якийсь птах, даремно викликаючи свою пару; далеко на ставу плюскотіли весла й лунав жіночий сміх.
Навпроти нього йшло двоє людей, схилившись одне до одного і щось шепочучи. Вони звернули з алеї і зникли в тіні дерев. Він подумав з сарказмом: «Ось вони, щасливі закохані! Шепочуться і втікають від людей, як злодії… Оце такі порядки на світі, га? Цікаво, наскільки було б ліпше, аби ним. володів люцифер?.. А якби мене перестрів який-небудь бандит та вбив у цьому глухому закутку?..»
І уявив собі, як воно, мабуть, приємно, коли холодне лезо ножа вганяється в гаряче серце. «На нещастя, тепер заборонено вбивати інших, — зітхнув він. — Можна вбити лише себе — аби тільки одразу і вдало. Що ж!..»
Думка про такий простий спосіб порятунку заспокоїла.
Поступово його опановував якийсь урочистий настрій; йому здалося, що настає момент, коли він повинен дати звіт перед власною совістю, підбити підсумок свого життя. «Якби я був верховним судією, — думав він, — і якби мене спитали, хто більш вартий панни Ізабелли, Охоцький чи Вокульський, я мусив би визнати, що — Охоцький… Він молодший за мене на вісімнадцять років (вісімнадцять років!) і такий гарний… У двадцять вісім років закінчив два факультети (я в ці літа тільки що починав учитись…) і вже має три винаходи (я не маю жодного!). А до цього всього в ньому визріває велика ідея… Літаюча машина — не проста річ, але факт, що він знайшов для неї геніальний і єдино можливий вихідний пункт — вона мусить бути важча за повітря, а не легша, як повітряна куля. Адже все, що літає, починаючи від мухи і кінчаючи велетенським яструбом, — важче за повітря. У нього є правильний вихідний пункт, творчий розум, що він довів хоч би своєю лампою та мікроскопом. То хто ж його знає, чи не пощастить йому збудувати й літаючу машину? А в такому разі в очах людства він стане вищим від Ньютона й Бонапарта разом узятих… І мені з ним змагатися?.. І якщо коли-небудь постане питання, котрий з нас двох повинен поступитися, невже я буду вагатись? Яка ж це мука, сказати собі, що ти мусиш поступитися перед людиною, кінець кінцем такою самою, як і ти, смертною, підпорядкованою хворобам і помилкам, а головне — такою наївною… Адже він ще хлопчак, чого тільки він мені сьогодні не наговорив!..»