— Я ж казала, ми переповнені.
Едмундс пройшов до голої стіни і почав систематично водити пальцями поверх свіжої білої фарби.
Лікарю стало не по собі.
— Я можу запитати, що ви шукаєте?
— Те, що ви не могли просто зітерти, — пробурмотів Едмундс.
Він виліз на ліжко, щоб оглянути віддалену стіну.
— Ми складаємо детальний звіт про пошкодження, щойно кімната звільняється. Якби щось залишилося, ми б знали.
Едмундс із гуркотом відсунув ліжко й нагнувся, щоб оглянути простір позаду в пошуках невидимих слідів Вульфа. Його пальці зупинилися на низці зазубрин на рамі ліжка.
— Ручку? — сказав він, відмовляючись відвертатися, адже боявся втратити їх.
Лікар квапливо передала йому стесаного олівця з кишені сорочки.
Едмундс схопив його та почав шалено щось писати.
— Перепрошую, детективе!
Повільно, нізвідки з’являлися темні обриси: букви, слова. Нарешті, він випустив олівця, сів на край ліжка і витягнув телефон.
— Що там? — стурбовано запитала жінка.
— Вам потрібно знайти, куди перевести цього пацієнта.
— Як я вже пояснювала…
Едмундс перебив її:
— Тоді мені потрібно, щоб ви замкнули ці двері за собою та переконалися, що їх ніхто та ніщо не відчинить, аж до приїзду команди криміналістів. Це зрозуміло?
Вульф і Ешлі проїжджали останню милю своєї подорожі в чотири сотні миль. Відколи вони покинули «Форд Ескорт», то зупинялися лише раз для того, щоб пересісти в непомітний фургон, який Вульф залишив там минулого вечора. Він був шумним і незручним транспортним засобом, однак лише за три сотні фунтів доставив їх куди потрібно, та ще й з двадцятьма хвилинами у запасі. Вони піднялися до кімнати «Лише для здачі багажу» біля терміналу і заквапилися до головного входу аеропорту Ґлазґо.
На задньому фоні безперестанно впродовж семи годин грало радіо. Було багато обговорень про неминуче вбивство Ешлі і що букмекерські контори змусили вибачитися, адже вони почали приймати ставки на те, о котрій годині її серце зупиниться.
— Покидьки, — засміялася Ешлі, знову здивувавши Вульфа своїм хоробрим ставленням.
А ще постійно повторювали один і той же звуковий фрагмент, і Вульф здригався кожного разу, бо був змушений згадувати ту мить, коли Ендрю Форд зіткнувся із землею внизу. Ексклюзивне інтерв’ю з однією з найближчих подруг неабияк здивувало Ешлі, головним чином тому, що вона й гадки не мала, хто була та жінка. Вульф був радий почути, що програми новин намагалися заповнити ефірний час. Це означало, що поліція ще не оприлюднила того факту, що він переховувався з наступною жертвою.
Поставивши на те, що його колеги все ще не оголосили їх у розшук, Вульф говорив із начальником безпеки аеропорту лише десять хвилин тому, і, як його і просили, коли о 20.20 вони зайшли до терміналу, чоловік уже чекав їхнього прибуття.
Це був вродливий темношкірий чоловік, віком десь за сорок, одягнений у гарний костюм, а з кишені визирала перепустка, ніби ретельно підібраний аксесуар. Вульф помітив, що він завбачливо тримав біля себе двох поліціянтів, після дивного телефонного дзвінка.
— О, детективе Вульф, це і справді ви. Я не був упевнений, — сказав чоловік, міцно потискаючи руку Вульфа. — Карлос Де Коста, начальник охорони.
Де Коста розвернувся до Ешлі і простягнув руку.
— І звісно ж, місіс Локлен, — на його обличчі з’явився вираз, який мав би означати співчуття до важкого становища, в якому вона опинилася. — Чим можу вам допомогти?
— Через сімнадцять хвилин у Дубай вилітає літак, — коротко сказав Вульф. — Мені потрібно, щоб вона на нього сіла.
Якщо Де Коста таке прохання і здивувало, то він не виказав цього.
— Паспорт маєте? — запитав він у Ешлі.
Вона витягла його із сумочки й передала йому. Професійно він ретельно переглянув його, не зважаючи на обмежений час.
— Пройдіть зі мною, — сказав він.
Вони пройшли через охорону, і менше ніж за п’ять хвилин їм присвоїли один з електровізків, щоб прискорити поїздку до воріт. Роботизований жіночий голос оголосив останнє повідомлення, що посадка на рейс закінчується.
Де Коста, вочевидь звиклий до таких термінових прохань, різко звернув направо і скерував електровізок униз порожнім ескалатором. Вульфа це налякало, адже було зовсім необов’язковим, бо Де Коста по рації вже проінформував не зачиняти воріт, поки вони не дістануться туди. Здавалося, він просто насолоджувався собою.
— Через дві години після того, як ти приземлишся в Дубай, до Мельбурна вилітає літак, — пошепки промовив Вульф до Ешлі.