— Сніданок, — закричав наляканий чоловік.
— Чому ти біг?
— Я запізнився вже майже на двадцять хвилин… Відділ інформаційних технологій.
Поліціянт умілим рухом направив пістолет на чоловіка і позадкував до пакета. Він обережно став біля нього навколішки, а потім надто, надто вже повільно зазирнув усередину.
— У нас тут якісь гарячі бутерброди, — сказав він Вульфу, так немов ідентифікував підозрілі предмети.
— З яким смаком? — відповів Вульф.
— З яким смаком? — рявкнув поліціянт.
— З шинкою та сиром, — вигукнув чоловік на підлозі.
Вульф посміхнувся.
— Неси сюди.
До офіса вони дісталися без жодних інших інцидентів. Вульф подякував ескорту, а потім Фінлі пропустив їх усередину. Підйом на сьомий поверх давався їм важко, і Вульф чув, як кожний подих мера супроводжувався високим свистом.
Офіс, де опустили всі жалюзі, здавалося, міг викликати напад клаустрофобії, а штучне освітлення було лише дешевою імітацією справжнього. Вони швидко пройшли кімнатою, і присутні озиралися на них, відриваючи погляди від моніторів комп’ютерів та яскравих букетів. Щойно помітивши їх, Сіммонс квапливо вийшов зі свого кабінету і потиснув руку давньому другу.
— Рею, як же приємно бачити тебе, — щиро промовив він, а потім повернувся до Вульфа, — Проблеми внизу?
— Фальшива тривога, — пробурчав Вульф із наповненим ротом, бо саме смакував сендвічем із шинкою та сиром.
— Терренсе, я був би вельми вдячний, якби ти пояснив мені, що відбувається, — сказав мер.
— Звісно, поговорімо наодинці, — Сіммонс провів його до кімнати для допитів і зачинив двері. — Я відправив патрульну машину до твого будинку. Мені здалося, що ти захочеш знати, що Мелані та Розі в безпеці.
— Я ціну… — відколи мер зайшов до офіса, його дихання ще більше погіршилося.
Він закашлявся і бризкав слиною. Усе це було так, немов у нього на грудях хтось сидів. Мер покопирсався в портфелі й витягнув цього разу вже блакитний інгалятор. Він зробив два довгі, глибокі вдихи, і здавалося, це трохи допомогло.
— Я ціную це, дякую.
Мер терпляче чекав. Зрозумівши натяк, Сіммонс почав проходжуватися кімнатою.
— Гаразд, із чого ж почати. Ти, звісно ж, чув, що ми знайшли цього ранку шість жертв? Усе не так просто….
Наступних хвилин із п’ятнадцять Сіммонс розповідав усе, що трапилося того ранку. Вульф не промовив ані слова. Він був здивований почути, що шеф ділиться деталями, які точно не мали просочитись у пресу, однак, очевидно, Сіммонс беззастережно довіряв своєму другові, і Вульф визнав, що мер заслужив право знати. Єдине, про що Сіммонс не згадав, навіть коли Тернбл запитав у нього прямо, це про інші п’ять прізвищ у списку.
— Я не хочу тебе хвилювати. Тут ти більше аніж у безпеці, — запевнив його Сіммонс.
— Як довго ти плануєш мене переховувати, Терренсе?
— Є сенс тримати тебе тут хоча б до півночі. Так убивця не зможе виконати свою погрозу. Припускаю, що ми все одно приставимо до тебе охорону, проте ти зможеш повернутися до відносно нормального життя.
Мер заперечливо похитав головою.
— Якщо дозволиш, чим скоріше ми спіймаємо цього покидька, тим скоріше випустимо тебе звідси, — упевнено промовив Сіммонс, прямуючи до дверей. — Із тобою посидить Вульф.
Мер підвівся, аби поговорити із Сіммонсом наодинці. Вульф відвернувся так, немовби він стояв обличчям до стіни, то й не зміг би підслухати сказаного у маленькій кімнатці.
— Ти впевнений, що це гарна ідея? — важко зітхнув мер.
— Авжеж. Із тобою все буде гаразд.
Сіммонс вийшов із кімнати. Зсередини вони чули, як він роздавав приглушені вказівки поліціянтам за дверима. Перед тим, як розвернутися до Вульфа, мер зробив два довгих вдихи з інгалятора. Він витиснув із себе ще одну натягнуту посмішку, яка цього разу мала б висловити щирий захват від товариства зі славнозвісним детективом.
— То, — промовив мер, погамувавши ще один жахливий напад кашлю, — що тепер?
Вульф підняв першу купу паперів, яку Сіммонс завбачливо залишив на столі, закинув ноги вгору й відкинувся на спинку стільця.
— Тепер ми чекатимемо.
Розділ 5
З плином марно витрачених важких годин, атмосфера роздратування й обурення в притихлому офісі ставала все помітнішою. Головною темою всіх розмов стала очевидна нерівноправність, яка виявлялася у привілейованому ставленні до «відомого» мера Тернбла порівняно зі ставленням до будь-якої іншої жертви другого класу. Бакстер підозрювала, що цей вироджений егалітаризм серед найбільш шовіністичних та вузьколобих людей, яких вона коли-небудь тільки знала, був викликаний радше їхньою зависокою думкою про себе, аніж прагненням справедливості, хоча й мусила визнати, що вони мали рацію.