— Андреа, ми в ефірі, — роздратовано просичав голос у вусі. — Андреа!
— Доброго вечора. Мене звати Андреа Гол. Із поверненням…
Більше п’яти хвилин вона витратила на те, щоб коротко повторити історію і знову показати відразливі фотографії незліченній кількості тих глядачів, які щойно приєдналися до перегляду програми. Пояснюючи, що разом із фотографіями було вкладено ще й список, вона почала збиватися, а коли настав час зачитати шість смертних вироків, її руки помітно тремтіли:
— Мер міста Реймонд Едґар Тернбл — субота, 28 червня,
Віджай Рана — середа, 2 липня,
Джаред Ендрю Ґарланд — субота, 5 липня,
Ендрю Артур Форд — середа, 9 липня,
Ешлі Даніела Локлен — субота, 12 липня.
А в понеділок 14 липня…
Андреа замовкла не задля драматичного ефекту (вона поспішала зачитати список без жодної акторської майстерності, лише відчайдушно прагнула покінчити з цим), а тому що мусила витерти чорну від туші сльозу з очей. Вона прочистила горло й переклала папери перед собою, непереконливо вдаючи, що це текст чи загублений аркуш стали причиною її заминки. Раптом вона закрила обличчя руками, її плечі здригнулися так, немовби на неї звалився весь тягар її вчинку.
— Андреа? Андреа? — зашепотів хтось позаду камери.
Андреа знову підняла погляд на свою ошелешену публіку — це її мить слави, а на обличчі та рукавах неприпустимі розмазані чорні сліди.
— Усе гаразд.
Пауза.
— А в понеділок, 14 липня, офіцер міської поліції Лондона і головний слідчий у справі «Ляльки»… детектив Натан Вульф.
Розділ 8
— Погано.
— Погано?
— А ще сумно.
— Сумно?
Доктор Престон-Гол важко зітхнула й відклала записник на старовинний кавовий столик біля свого крісла.
— Ти бачив, як чоловік, якого ти мав захищати, помер на твоїх очах, а потім репортерка всерйоз заявила про те, що вбивця планує вбити тебе всього лише за два тижні, і все, що ти можеш сказати мені, — це, що тобі «погано» і «сумно»?
— Розлючений? — спробував Вульф, вважаючи, що в нього все добре.
Здавалося, доктора це зацікавило. Вона знову взяла свій записник й підсунула його ближче.
— То чи відчуваєш ти гнів?
Якусь мить Вульф обмірковував запитання.
— Та ні, не схоже.
Доктор опустила записника. Він зісковзнув із мініатюрного столика на підлогу.
Очевидно, вона розізлилася.
Відтоді, як його поновили, уранці щопонеділка Вульф їздив до обштукатуреного таунхаусу на Квін Анназ Ґейт. Доктор Престон-Гол була консультантом міської поліції Лондона з психіатрії. Її непомітний офіс, рекламою якому слугувала лише скромна латунна табличка з ім’ям біля вхідних дверей, розташовувався на тихій вулиці всього у трьох хвилинах ходьби від Нового Скотленд-Ярда.
Присутність доктора лише прикрашала витончене приміщення. Зараз їй було трохи за шістдесят, і з роками вона ставала все елегантнішою, убрана у стриманий одяг і піднявши сиве волосся у ретельно продуману зачіску. Від неї віяло владою: образ директорки школи, який так міцно вкорінювався у свідомість дітей у надто ранньому віці, ніколи не вдасться позбутися в дорослому житті.
— Скажи мені, сни повернулися? — запитала вона. — Оті про лікарню.
— Це ви кажете лікарня, а я кажу — божевільня.
Доктор зітхнула.
— Лише, коли я сплю, — сказав Вульф.
— Тобто?
— Не тоді, коли я можу цьому зарадити. І насправді, я б не називав це снами. Це нічні кошмари.
— А я б не називала їх нічними кошмарами, — заперечила доктор Престон-Гол. — У цих снах немає нічого страшного. Ти проектуєш на них свій страх.
— З усією повагою, значно легше так говорити, якщо ви не провели тринадцять місяців та один день свого життя у справжньому пеклі.
Доктор змінила тему, відчувши, що Вульф радше витратить решту часу на суперечки, аніж розповість їй щось особисте. Вона розрізала запечатаний конверт, який він приніс із собою, й уважно проглянула знайомий черговий тижневий звіт від Фінлі. З виразу її обличчя здавалося, що вона починала думати, що це величезне витрачання часу, паперу й чорнила, чим так само це вважав і Вульф.
— Здається, детектив Шоу більше ніж задоволений тим, як ти впорався зі стресом кількох минулих днів. Він поставив тобі 10 із 10. Один лише Бог знає, що лежить в основі цієї його системи оцінювання, але… для тебе це добре, — різко відповіла вона.