Вульф глянув на годинник.
— До середи в нас тридцять вісім годин. Сподіваймося, для його ж добра, що ми знайдемо його першими. А інші хто?
— Ґарланд — журналіст, тож ворогів у нього вистачає. Ми маємо двох Локлен: одна — офіціантка, а іншій — дев’ять років.
— Але ж охорону приставили до обох, правда? — запитав Вульф.
— Авжеж. А Форд — охоронець або, гадаю, він ним був, доки не пішов у тривалу відпустку.
— Що їх пов’язує?
— Нічого. Поки що. Однак пріоритетним завданням є просто знайти їх та охороняти їхні помешкання, поки вони ще живі.
На якийсь час Вульф занурився у власні думки.
— Про що думаєш, друзяко?
— Просто розмірковую над тим, кого Віджай Рана так допік своїми махінаціями, а ще як це, напевно, розумно змусити нас шукати того, хто зник, щоб дістатися самому до нього.
Фінлі кивнув.
— Можливо, для нього ж і краще, якщо ми не будемо витягувати його з нори, куди він забився.
— Може, й так.
Увагу Вульфа привернув стос паперів, який Фінлі приніс із собою. До верхньої сторінки була прикріплена фотографія жінки середнього віку у чомусь такому, що, вочевидь, називали звабливою нижньою білизною.
— Що це в біса таке?
Фінлі захихотів.
— Твої прихильниці! Тепер ти відома людина, і з усіх дірок повалили психопатки, готові віддатися тобі.
Вульф прогортав кілька перших аркушів і, не вірячи власним очам, похитав головою, поки Фінлі перебирав решту тридцять, зневажливо кидаючи забраковані на підлогу.
Вульф мав передбачити це. Раніше він відчував відразу до того, що диких і небезпечних істот, на яких він полював, завалювали поштою кожного дня їхнього пожиттєвого ув’язнення. Так само як він міг здогадуватися про окремі риси вбивці, створюючи його образ, йому майже вдалося уявити цих відчайдушних дописувачів: самотні, непристосовані до соціуму, жінки, які часто страждали в минулому від домашнього насильства, керовані помилковою вірою, що ніхто не може бути цілковито порочним, і що вони самотужки можуть виправити цих жертв закону, які так і не знайшли розуміння.
Вульф знав, що такий химерний спосіб проводити дозвілля був доволі поширеним у США, де організації активно заохочували людей спілкуватися з одним із трьох тисяч ув’язнених зі смертним вироком.
«Що в цьому могло так зачаровувати? — думав він. — Насолода трагедією, кіношний фінал стосунків? Ті, хто мав такі зобов’язання, отримували можливість впливати на фактор часу? Чи просто хотіли стати частиною чогось більшого та цікавішого, ніж їхнє власне земне життя?»
Він був надто обізнаний, щоб відкрито ділитися своїми думками із загалом, навчений обурено реагувати на будь-яку суперечливу правду чи спостереження, остерігаючись стати жертвою політичної коректності, але вони були захищені від наслідків злочинів тих людей. Це Вульф дивився в очі злих хижаків, у яких не було каяття. Він думав про те, скільки з цих, погано поінформованих людей так само продовжили б писати, якби це їхні черевики просочувалися кров’ю на місці злочину після різні, якби це вони втішали вбитих горем членів родини, винуватцями якого були їхні друзі по листуванню.
— О-о-о, глянь-но сюди! — вигукнув Фінлі, можливо, аж занадто захоплено, бо на нього озирнулися кілька людей в офісі.
Фінлі тримав фотографію прекрасної блондинки, років двадцяти, одягненої в карнавальний костюм поліціянтки. Вульфу забракло слів, і він просто розгублено витріщався на фото, яке навіть на обкладинці чоловічого журналу виглядало б неперевершеним.
— Викинь, — зрештою сказав він, вирішивши, що з нього вистачить і одного нарцистичного соціопата, який змагається за його увагу.
— Але… гарнюня… з Брайтона, — Фінлі усміхався і переглядав решту листів.
— Викинь! — відрізав Вульф. — Як увімкнути це відео?
Фінлі пригнічено викинув листи у смітник, а потім сів поруч із Вульфом і натиснув кнопку на пульті.
— Ти ще пошкодуєш, якщо за два тижні помреш, — пробурчав він.
Вульф проігнорував цей коментар і зосередився на великому екрані телевізора. Камеру, якою й було зроблено той зернистий запис, встановили на фабриці високо під стелею. Подвійні двері відчинили та підперли коробкою, і на задньому плані можна було помітити гнітюче видовище, як працівники, більше схожі на роботів, виконували свою монотонну роботу за мізерну платню, від якої часто отримували травми від перенапруження.