— Коли Чемберс повертається? — запитав він у неї.
— І гадки не маю, — відповіла вона, ще й досі розмовляючи по телефону з терапевтичним відділенням.
— Упевнений, що це мало статися сьогодні.
Бакстер знизала плечима так, наче або їй не було до того діла, або, може, вона більше нічого не хотіла чути про це.
— Коли той вулкан вибухнув кілька років тому, він діставав мене впродовж тижня. Краще б йому не «застрягати» на Карибах. Передзвони йому від мене, добре?
— Подзвони йому сам, — відрізала Бакстер, схвильована піснею Віла Янґа, що долинала із трубки.
— Мені потрібно поговорити із заступником комісара. Зроби це!
Усе ще чекаючи з’єднання, Бакстер дістала мобільник та по пам’яті набрала домашній номер Чемберса. Її переадресувало прямісінько на автовідповідач.
— Чемберсе! Це Бакстер. Де ти, лінивий покидьку? От лайно, сподіваюся, діти не слухатимуть цього. Якщо Арлі чи Лорі це слухають, будь ласка, не звертайте увагу на слова «покидьок» та «лайно».
На іншому кінці лінії в лікарні хтось зрештою-таки підняв слухавку, підловивши Бакстер, коли вона втратила пильність.
— Прокляття, — випалила вона у мобільний і різко поклала слухавку.
Із плином годин Вульф відчував себе абсолютно безпорадним. О 14.30 йому зателефонували, й він відправив поліціянта до будинку кузена Рана. Це так само, як усі їхні попередні можливі спроби, нічого не дало. Вульф був упевнений, що друзі чи родичі переховують Рана та його родину. Вони безслідно зникли понад п’ять місяців тому разом із двома дітьми шкільного віку на хвості, і їхню відсутність помітили вже за тиждень. Детектив потер утомлені очі й побачив, як Сіммонс проходжується своїм крихітним кабінетом, розбираючись із нескінченними телефонними дзвінками від начальства та перемикаючи канали новин, щоб оцінити завдані збитки.
Упродовж ще півгодини нічого не траплялося, аж доки Фінлі раптом не закричав:
— У мене дещо є!
Вульф та всі решта покинули те, що робили, щоб послухати.
— Коли у 1997 році померла мати Рана, вона залишила двом своїм синам будинок, який так і не продали. Кілька років по тому вони переписали його на новонароджену дочку Рана. Без сумніву, ще один трюк, щоб уникнути сплати податків.
— Де? — запитав Вульф.
— Леді Маргарет-роуд, Сауттол.
— Мабуть, це таки воно, — сказав Вульф.
Вульфу не пощастило витягти короткого сірника і, знічений, він перервав телефонну розмову Сіммонса. Шеф приєднався до них у конференц-залі, і Фінлі розповів йому про свою знахідку. Було вирішено, що Вульф і Фінлі схоплять Рана самі. Обережність стане ключем до його виживання, а ще вони мали намір дозволити пресі порвати їх на шматки, похизуватися тим фактом, що поліції так і не вдалося відстежити Рана, і лише у четвер вранці оголосити, що він у безпеці.
Сіммонс виступив із пропозицією скористатися його зв’язками й залучити Службу захисту громадян Об’єднаного Королівства, які мали значно краще оснащення для таємного перевезення й охорони, щоб узяти на себе частину відповідальності за життя Рана, аж доки він не опиниться в безпеці.
— Не зараз! — заревів він, коли молодша поліціянтка вагаючись зайшла до кімнати і зачинила за собою двері. — Я сказав — не зараз!
— Я дуже перепрошую, що перериваю, сер, але тут телефонний дзвінок, на який, гадаю, вам справді потрібно відповісти.
— І чому ти так вирішила? — зневажливо запитав Сіммонс, соромлячи жінку за її вторгнення.
— Тому що Віджай Рана щойно зайшов до відділення поліції Сауттол і здався.
— О.
Розділ 11
Фінлі заснув за кермом авто на зовнішній смузі шосе. Однак це не було таким катастрофічним, як могло би здатися, адже вони вже більше сорока хвилин стояли в заторі. Дощ барабанив так сильно, що легко заглушав його хропіння, і здавалося, що по тонкому металу вдаряє не вода, а камінці. Від очисників на лобовому склі вже давно майже не було користі, а це вочевидь означало, що вони затримаються ще більше.
Намагаючись зберегти анонімність, вони скористалися резервним авто, на якому вдало проїхали простісінько повз пресу, коли репортери відступали, щоб сховатися від раптової зливи. Навіть, якби в них і були сирени, Вульф і Фінлі все одно опинилися б у пастці на зовнішній лінії чотирисмугового шосе, оскільки навколо виднівся лише транспорт, котрий застряг у безнадійному заторі. Їм би нізащо не вдалося дістатися до запасної аварійної смуги, марної та недосяжної в десяти метрах від них.