Разом із Вокером вони пройшлися темним коридором, а наполегливі удари вже вийшли на крещендо. Поліціянт, який охороняв камеру Рана, квапливо відчинив двері. Усередині камера була оповита темрявою, крізь яку ледь пробивалося світло з коридору.
— Містере Рана, — погукав Вокер. — Містере Рана?
Позаду нього з’явився Фінлі з ліхтариком у руках. Він провів променем світла по кімнаті, а потім освітив нерухоме тіло на лавці.
— Лайно, — сказав Вульф, забіг у темряву й перевернув Рана на спину. Притиснувши два пальці до чоловікової шиї, він шукав ритми пульсу.
Рана розплющив тремтливі очі й коротко скрикнув, адже ще хвилину тому мирно спав. Вульф полегшено зітхнув, а Фінлі вийшов у коридор. З виразу обличчя Вокера можна було прочитати його думки: до 22.30 ще довго.
Розділ 12
Останнє, що Вульф чув від Служби захисту громадян, це що вони застрягли на М25. Один із охоронців прилаштував на столі свій телефон, тож усі вони змогли в мініатюрі переглянути випуск новин «ВВС» про аварію. Вочевидь вантажівка перекинулася посеред дороги. На шосе вже приземлилися дві повітряні швидкі допомоги, щонайменше одна людина загинула.
У камерах тимчасового утримання знову з’явилося світло, тому стало значно затишніше, проте гроза надворі лише погіршувалася. Фінлі знову заснув у пластиковому кріслі. Один із поліціянтів охороняв камеру Рана, а інші поза спиною Вокера обмінювалися роздратованими поглядами. Тепер на п’ятнадцятій годині дванадцятигодинної зміни вони почувалися такими ж в’язнями, як і ті, хто був у камерах.
Вульф знаходився поблизу чорного входу. Він чекав на Елізабет, яка також затримувалася через таку виняткову погоду. В останньому повідомленні вона написала, що вже майже в п’яти хвилинах від них, і просила поставити чайник.
Вульф визирав у кругле віконце на затоплену стоянку: з переповнених водостоків бризкала брудна вода, а гроза все більше набирала обертів. Два вогники фар обережно виткнулися з-за рогу, і таксі більше хвилини простояло біля входу. Із заднього сидіння з’явилася постать у каптурі з портфелем у руках, рішуче кинулася до входу й наполегливо постукала в металеві двері.
— Хто там? — вигукнув Вульф, не спроможний розгледіти обличчя під каптуром.
— А ти як думаєш? — різко відповів голос Елізабет.
Вульф відчинив двері, й сильний поривчастий вітер, про який попереджали метеорологи, оббризкав його дощем і розкидав папери та плакати кімнатою. Йому знадобилася вся його сила, щоб зачинити важкі двері супроти пориву вітру.
Елізабет скинула промокле пальто. Їй було п’ятдесят вісім, і вона завжди зав’язувала сиве волосся назад у тугий хвостик. Вульф бачив її лише у трьох комплектах одягу. Схоже, коли вона купувала їх два десятиліття тому, кожен із них був надзвичайно дорогим, однак тепер здавалися зношеними та старомодними. Коли б вони не зустрічалися, Елізабет знову кидала палити, й від неї завжди пахло свіжим димом, а губи, своєю незмінно рожевою помадою, вона вочевидь фарбувала в темряві.
— Ліз, — вітаючись, промовив він.
— Привіт, любчику, — відповіла жінка, кидаючи своє пальто на найближчий стілець, а потім обняла Вульфа і двічі чмокнула його в обидві щоки, хоча це вже було й зайвим.
Вона обіймала його на якусь мить довше, ніж це було потрібно, тож Вульф припустив, що таким чином жінка хотіла висловити материнську турботу про його добробут.
— Там просто потоп, — сказала вона присутнім, на той випадок, якщо вони цього не знали.
— Вип’єш чогось? — запропонував Вульф.
— Душу віддала б за чай, — промовила вона, і драматичності в її словах вистачило для того, щоб привернути увагу більшості глядачів.
Вульф тактовно вийшов із кімнати, щоб приготувати напій, залишаючи обшуки Вокеру та його поліціянтам. Йому було б незручно обшукувати колегу, подругу, яку знав уже так давно. Так хоча б здавалося, що він був ніяк не причетний до цього. Вульф тягнув якомога довше перед тим, як знову повернутися до охорони, а потім побачив, як Елізабет жартує з Фінлі, поки той ретельно переглядає вміст її портфеля. Він витягнув різьблену запальничку (яку вона тримала при собі лише як згадку) та дві дорогі кулькові ручки.
— Схвалено! — посміхнувся Фінлі.
Він закрив портфель та повернув його Елізабет, яка саме зробила кілька ковтків теплуватого чаю.
— То де мій клієнт?
— Я проведу тебе до нього, — сказав Вульф.
— Нам знадобиться певна приватність.