— Але ж із самого пістолета вилучили ударник, правильно? — запитала Бакстер, — інстинктивно пригинаючись, коли Ґарланд змахнув пістолетом у її бік.
— Ага, зазвичай так і роблять, — сказав Рорі, ухиляючись відповісти на очевидне запитання.
— А в цьому? — тиснула на нього Бакстер.
— Не зовсім, ні.
Бакстер схопилася за голову.
— Він повністю легальний, — виправдовуючись, сказав Рорі. — У мене є ліцензія. Ми знаємо, що робимо. Це абсолютно безпечно. Поглянь…
Він розвернувся до Сема, який налаштовував одну з відеокамер.
— Ти знімаєш? — запитав він.
— Ага, — стурбовано сказав Сем.
Без попередження, Рорі зняв запобіжник і натиснув на курок. Пролунав гучний постріл, а з грудей Сема вирвалися темно-червоні бризки крові. Андреа квапливо повернулася до них. Бакстер і Ґарланд нажахано витріщилися на калюжу крові, яка швидко збільшувалася. Сем кинув викрутку додолу і насупився на Рорі:
— Телепню, спершу я збирався переодягти футболку, — сказав він перед тим, як знову повернутися до камери.
— Це було неймовірно! — вигукнув Ґарланд.
Вони всі вичікувально глянули на Бакстер, хоча з виразу її обличчя було зрозуміло, що побачене її заледве вразило.
Вона розвернулася до Ґарланда.
— Ми можемо поговорити надворі?
Бакстер відімкнула авто, щоб вони могли поговорити наодинці. Вона згребла безлад із пасажирського сидіння на підлогу.
— Просто, щоб прояснити все до кінця, — почала вона. — Ми не збираємося фальсифікувати твою смерть. Це, напевно, найдурніше з усього, що я коли-небудь чула.
— Але…
— Я казала тобі, що маю план.
— Але хіба ти не…
— Ми вже й так занадто довірилися цим людям. Можеш собі уявити, що станеться, якщо з’явиться хоч слово про те, що столичній поліції доводиться фальсифікувати смерті людей, аби зберегти їм життя?
— «Аби зберегти їм життя» — важлива частина речення, — сказав Ґарланд, починаючи надзвичайно хвилюватися. — Ти мислиш, як поліціянтка!
— Я і є поліціянтка.
— Це моє життя і моє рішення.
— Я цього не робитиму, — сказала Бакстер. — Остаточна відповідь. Якщо ти не потребуєш моєї допомоги — гаразд. Але я маю план і прошу тебе довіритися мені.
Налякана словами, які щойно вирвалися з її вуст, Бакстер напружилася. Ґарланда вони так само здивували. Не марнуючи можливості використати свою неминучу загибель як інструмент зваблення, він потягнувся до руки Бакстер.
— Гаразд… Я вірю тобі, — промовив він, а потім показово заскиглив, коли Бакстер провернула його зап’ясток на себе.
— Добре. Добре. Добре, — скавчав він, доки Бакстер нарешті не відпустила.
— Повечеряємо? — спокійно запитав він.
— Я вже казала, ти не мій тип.
— Успішний? Рішучий? Вродливий?
— Приречений, — сказала вона, посміхнувшись, коли побачила, як із його обличчя сповзла самовдоволена посмішка.
Зазвичай вона не терпіла б його незграбних загравань, однак після неймовірно невдалого зваблення Вульфа минулого вечора, Бакстер просто насолоджувалась увагою.
— Гарна відмовка, якщо не захочеш піти на друге побачення, — сказав Ґарланд, швидко повернувши собі впевненість.
— Припускаю, що так, — посміхнулася Бакстер.
— Тоді це «так»? — з надією запитав Ґарланд.
— Ні, — посміхнувшись, сказала вона.
— Але це ж не зовсім «ні», так?
Якусь мить Бакстер над цим подумала.
— Ні.
Прожекторне освітлення наповнювало фальшивим місячним сяйвом, здавалося, безкінечні підземні архіви, відкидаючи довгі тіні між рядами металевих стелажів, сягаючи вузьких проходів, наче пальці, які тягнулися з темряви. Едмундс втратив відчуття часу, сидячи зі схрещеними ногами на жорсткій складській підлозі. Навколо нього був розкиданий вміст сімнадцятої коробки з речовими доказами з його списку: фотографії, зразки ДНК, покази свідків.
І Бакстер, і Вульф усе одно були зайняті, тому він схопився за можливість навідатися до Центрального архіву, розташованого на об’єкті під охороною в передмісті Ветфорда. Майже п’ять виснажливих років знадобилося для того, щоб виконати неймовірне: відсканувати, підготувати та сфотографувати кожний запис, зроблений міською поліцією Лондона, однак фізичні речові докази все одно потрібно було зберігати.
Якщо речі в менш серйозних злочинах могли повертати родинам чи знищувати після терміну, встановленого судом, усі речові докази, які стосувалися вбивств і серйозних злочинів, зберігали без визначеного терміну. Якийсь час їх тримали в поліційних відділках, залежно від місця та можливостей, а потім перевозили до архіву з контролем температури та охороною. Дуже часто справи відкривали знову, коли з’являлися свіжі докази, свідчення, або коли завдяки новітнім технологіям вдавалося з’ясувати щось нове, тому ці різноманітні пам’ятки смерті зберігали значно довше за тривалість життя всіх причетних до справи.