Він почав уже втрачати зосередженість, коли нарешті на п’ятдесят сьомому прізвищі натрапив на збіг. Сіммонс ще раз переглянув звіт, щоб дізнатися всі деталі. Датований 29 червня, суботою, звіт міської поліції Лондона склали наступного дня після того, як знайшли «Ляльку». Це мусила бути одна з їхніх трьох невпізнаних жертв.
— Сучий ти сину, — пробурмотів Сіммонс.
Бакстер і Едмундс вийшли крутими сходами до вхідних дверей чотириповерхового будинку, розташованого на затіненій, однак гамірній прилеглій вулиці у Мейфейрі. Лише постукавши двічі, вони почули звуки кроків, що коридором наближалися до них. Двері відчинив бадьорий чоловік із кавою в руці та з телефоном, затисненим між вухом і плечем. Він мав світле, довге, однак доглянуте, волосся, мускулисту статуру і був убраний у дорогу сорочку поверх синіх джинсів. Коли він нетерпляче глянув на них, їх огорнув надмірний запах засобу після гоління.
— Так?
— Містер Стефан Маркуссон?
— Правильно.
— Поліція. Нам потрібно поставити вам кілька запитань.
На противагу першому враженню, яке справив Маркуссон, він виявився люб’язним і гостинним. Чоловік провів їх помешканням, яке пасувало б радше георгіанській літературі, до вітальні, у якій до саду була відчинена суцільна скляна стіна. Бакстер була впевнена, що Рорі це точно сподобалося б, а тому вирішила зробити для нього кілька фотографій, якщо господар залишить їх на самоті.
Маркуссон відправив нагору свою гарненьку донечку, коли вона саме спустилася, щоб подивитися, хто прийшов, а коли з кімнати вийшла його вродлива дружина, щоб приготувати для них чай з льодом — причому обидві її руки були на місці — Едмундс замислився, чи не змарнували вони час. Однак із власного досвіду Бакстер знала, що чоловіки рідко купують такі чудернацькі подарунки для дружин, а тому було більше шансів отримати відверту відповідь, якщо її не буде в кімнаті.
— То як я можу вам допомогти? — запитав Маркуссон, і тепер його акцент став помітнішим.
— Ми вважаємо, що у квітні 2007 року ви були в Москві, — сказала Бакстер.
— Квітень, 2007, — Маркуссон вдивлявся кудись у простір. — Так, тиждень моди. Моя дружина тягає нас на всі ці покази.
— Нам потрібно запитати вас про те, що ви купили, поки були там, — Бакстер зупинилася, очікуючи, що чоловік згадає покупку на десять тисяч доларів. Вочевидь, цього не сталося. — Пляшечка лаку для нігтів від Шанель.
Саме тієї миті повернулася місіс Маркуссон із напоями, і Бакстер помітила зніяковілий вираз обличчя її чоловіка.
— Чому б тобі не скласти компанію Лівії? — сказав Маркуссон своїй дружині, ніжно обійнявши її зі свого стільця. — Ми скоро закінчимо.
Вродлива блондинка покірно вийшла з кімнати, хоча Едмундс помітив у її настрої різку переміну.
— Лак за десять тисяч? — запитала Бакстер, щойно двері зачинилися.
— Він був для жінки, з якою я зустрічався, коли бував тут. Тоді я багато подорожував, і часом мені ставало дуже самотньо, коли…
— Відверто кажучи, нас це не стосується, — перебила Бакстер. — Як її звати?
— Мішель.
— Прізвище?
— Ґейлі, здається. Ми вечеряли, коли я був у місті. Їй подобалися усі ці модні штучки, тож я купив їй подарунок.
— Коли ви востаннє її бачили? — запитав Едмундс, як і зазвичай, занотовуючи в записнику.
Відволікшись, він зробив ковток чаю з льодом і закашлявся. Бакстер не звернула на це уваги.
— Я порвав із нею, коли народилася донька, у 2010.
— Дуже люб’язно з вашого боку, — пробурмотіла Бакстер.
— Відтоді я не бачив її. Кумедно…
— Що? — запитала Бакстер.
— Минулого тижня я багато про неї думав, можливо, через усі ці повідомлення у новинах.
Бакстер і Едмундс обмінялися поглядами.
— Які повідомлення? — запитали вони в унісон.
— «Палія» знайшли мертвим. Наґіб Халід, адже так його звали? Справа в тому, що востаннє, коли я бачив Мішель, ми багато говорили про нього. Для неї це був значний крок.
— Що? — одночасно вигукнули Бакстер і Едмундс.
— Її закріпили за ним, — замислено сказав Маркуссон. — Мішель була його наглядачкою.
Розділ 21
Вульф проігнорував дзвінок від помічника доктора Престон-Гол і зайшов до відділку розслідування вбивств та інших серйозних злочинів. Неофіційно він сам звільнив себе від її опіки. Вульф розумів, що вона вже визнала його непридатним до роботи, а тому не бачив сенсу марнувати хоча б хвилину коштовного часу на товариство владної бабці.