Якусь мить спокою перед тим, як знову зустрітися із забіякуватим чоловіком, Вульф визирав на палац здалеку. Він усміхнувся озброєному офіцеру біля дверей, але той ніяк не відреагував, і, зайшовши до заможно обставленої кімнати, побачив, що Фінлі спокійно дивився телевізор, а Форд у цей час корчився на підлозі, як розпещений малюк.
Було помітно, що зазвичай цю кімнату використовували як кабінет. Комп’ютери та шафки повністю прибрали, склавши попід віддаленою стіною, щоб таким чином розмістити непроханих гостей. Хтось навіть потурбувався відразу ж обладнати кімнату переносним ліжком, чайником, диванами та телевізором.
Підвладний звичці, Форд, без сумніву, спав перед телевізором на недоторканному шкіряному дивані, тому що тепер на ньому лежала та сама смердюча брудна ковдра з його ліжка. Химерне видовище, що цей брудний чоловік, ходяча катастрофа, з-поміж усіх своїх речей обрав цей бридкий шматок постільної білизни й потягнув його за собою через усю країну й назад.
— Вульфе! — закричав Форд так, наче вони були давніми друзями.
Від захвату він аж поскиглював.
Фінлі бадьоро помахав йому зі ще одного дивана, уже без ковдри.
— Що це за звук він видає, коли бачить тебе? — запитав Вульф у Фінлі.
— Боюся, що не зможу його відтворити. Однак, точно не надто приязний.
Форд підвівся з підлоги, і Вульф побачив, як у нього постійно тремтіли руки. Він заквапився до вікна й визирнув униз на вулицю.
— Він іде, Вульфе. Він іде, щоб убити мене! — сказав Форд.
— Вбивця? Ну… ага, — спантеличено промовив Вульф. — Але він не дійде.
— Дійде. Дійде. Дійде. Він знає, правда? Він знає, де я був раніше. І знатиме, де я тепер.
— Знатиме, якщо ти не відійдеш від вікна. Сядь.
Фінлі обурено спостерігав, як інфантильний чоловік, який перетворив останні сімнадцять годин його життя на пекло, не сперечаючись, підкорився Вульфу. Вульф сів поруч із другом.
— Гарно провів ніч? — життєрадісно запитав він.
— Якщо він не припинить так поводитися, я вб’ю його власноруч, — пробурмотів Фінлі.
— Коли він востаннє пив? — запитав Вульф.
— Рано-вранці, — сказав Фінлі.
Вульф із власного досвіду знав, що можуть зробити із затятим пияком симптоми відміни. Підвищена тривожність Форда та напади білої гарячки не віщували нічого хорошого.
— Йому треба випити, — промовив Вульф.
— Повір мені, я просив. Посол сказав «ні».
— Чому б тобі не зробити перерву? — запропонував Вульф Фінлі. — Тобі, мабуть, до смерті хочеться закурити.
— Це я тут помру! — закричав на задньому фоні Форд.
Вони обидва проігнорували його.
— А коли вийдеш прогулятися, захопи для нас пару пляшок … лимонаду, — запропонував Вульф, виразно глянувши на друга.
Більше години Сіммонс і Едмундс працювали мовчки, навіть попри те, що сиділи лише у вісімнадцяти дюймах один від одного. Едмундс почувався на диво розслабленим біля свого колишнього шефа. Можливо, за три місяці із Бакстер він став стійкішим, однак у тиші їм було зручно: двоє професіоналів поглинуті роботою, майстерні, інтелектуальні душі, які розділяють взаємну повагу…
Сіммонс розвернувся до Едмундса, відволікаючи стажера від його думок.
— Нагадай мені пізніше виділити тобі стіл, добре?
— Звісно, сер.
Після цих слів тиша стала не такою зручною.
Сіммонс усе ще працював над копітким завданням зв’язатися з кожним із вісімдесяти семи людей, які залишилися зі списку. За першим підходом він зміг викреслити лише двадцять чотири прізвища. Він перегорнув сторінку і знову почав спочатку, упевнений, що як тільки знайде останню жертву, вся загадка набуде сенсу.
Хоча це Едмундс ще раніше запропонував скласти список, тепер він був не впевнений, як і коли Сіммонс заявив права на його частину розслідування, однак запитувати не збирався. Хай там як, а йому й без того вистачало роботи з пошуком усіх можливих ниточок, які могли б пов’язувати жертв «Ляльки» з Наґібом Халідом.
Хоча він не знайшов, яким чином до цього були причетні Чемберс чи Джаред Ґарланд, Едмундс припустив, що і поліціянти, і журналісти були схильні з роками лише збільшувати список ворогів. Тому натомість вирішив зосередитися на Майклові Ґейбл-Коллінсі, мері Тернблу та офіціантці Ешлі Локлен.