— Гей! Ви не можете… Зачекайте-но, ви часом не той детектив? — запитала жінка тепер уже значно буденнішим жіночим тоном.
— Що ви тут робите? — вимогливо запитав Вульф.
— Протестуємо, — знизала плечима вона.
Вульф відчув її самовдоволену посмішку, не зрозумілу, як на його погляд, адже йому було геть не смішно.
— Господи. Слухайте, — вона підняла маску. — правда в тому, що я не знаю. Ніхто з нас не знає. Є сайт, на якому люди оголошують про, наприклад, флешмоби чи дівчат, які стоять навколо готелю, щоб зробити хлопчачі гурти популярнішими. Сьогодні з’явилося оголошення, що потрібно влаштувати протест.
— Що ще за сайт?
Вона передала йому друковану листівку з деталями.
— Вони зв’язуються через мого колегу.
— Вам за це платять? — запитав Вульф.
— Звісно. Інакше, навіщо ми б це робили.
— До цієї миті ти говорила доволі пристрасно.
— Це називається акторська гра. Я читала з картки.
Вульф прекрасно розумів, яка кількість людей слухала їх. В ідеальному світі він би не допитував її у прямому ефірі.
— Як ви отримували платню?
— Готівкою в пакеті. П’ятдесят фунтів кожному, — здавалося, ці запитання наганяли на неї нудьгу. — І ще до того, як ви запитаєте, ми всі зустрілися біля могили на цвинтарі Бромптон. Пакет уже чекав на нас там.
— Кому належить?
— Пакунок?
— Кому належить могила?
— Те прізвище, я вже бачила його раніше… Анабель Адамс.
Вульф намагався приховати, що така відповідь його здивувала.
— Сумка та все в ній — речові докази в розслідуванні вбивства, — сказав він, кинувши порожню сумку перед ними.
Вони заскиглили й вилаялися, однак підкорилися недвозначній вказівці і скидали щити, банери та театральні картки в неохайну купу.
— І маски теж, — нетерпляче рявкнув Вульф.
Один за одним вони неохоче здали шість яскравих масок. Двоє мітингувальників відразу ж натягнули на голову каптури, щоб приховати свою особистість, навіть попри те, що технічно не зробили нічого поганого.
Вульф розвернувся до останнього мітингувальника у вовчій масці, який до цього часу ігнорував його вказівки. Кремезний чоловік усе ще скандував слогани, хоча і йому не вистачало дихання, адже він усе ще ходив по колу, яке окреслив серед натовпу, ніби позначивши те місце. Вульф заступив чоловікові дорогу. Іронічно приязного на вигляд вовка зобразили так, ніби він облизувався і в нього текла слина. Чоловік сильно врізався у Вульфа, а потім рушив далі новим колом.
— Мені це знадобиться, — крикнув Вульф, жестом вказуючи на два щити, які той тримав над головою, із написом тепер уже знайомого гасла.
Вульф знову заступив шлях чоловікові і приготувався до найгіршого. Він точно був одним із тих, хто, на думку Вульфа, і міг відгукнутися на таке оголошення, ховаючись за маскою, наділений силою, завдяки анонімності, продумано шукаючи великі натовпи та неймовірні гарантії для жахливих актів насильства, вандалізму чи крадіжок.
Вульф був не такий дурний, щоб заарештовувати головоріза, який зупинився в кількох дюймах від його обличчя. На нього вільно дивилися світло-блакитні очі, які і справді могли належати вовкові.
— Щити. Зараз, — сказав Вульф тоном, який присмирив би будь-кого, хто знав про його суперечливе минуле.
Вульф, не відриваючи погляду, дивився йому у вічі. Чоловік повернув голову вбік, наче справжня тварина, так допитливо, ніби оцінюючи нового суперника. Вульф відчував позаду камери, які всотували напруження безвихідного становища, і молився, щоб усе не загострилося ще більше. Раптом чоловік кинув обидва щити на бетон.
— І маску теж, — сказав Вульф.
Не схоже було, що він збирався виконати цю вимогу.
— Маску, — повторив Вульф.
Цього разу вже Вульф поводився агресивно. Він відчував, як кінчик пластикового носа терся об його власний, коли вони розділяли гарячий подих один одного. Так вони стояли впродовж десяти виснажливих секунд, аж доки, на подивування Вульфа, чоловік перевів погляд світлих очей на вікно горішнього поверху посольства. Усі навколо затамували подих і почали кричати, помітивши те, що й чоловік у масці вовка.