— Так краще? — запитала вона його.
— У жодному разі — ні, — чесно відповів він.
Ешлі всміхнулася. Вона ніколи так не поводилася, однак, можливо, жити їй залишилося лише три дні, тому жінка насолоджувалася, заграючи з чоловіком, якому лишилося лише п’ять днів. Ковзнувши ногами у пару зношених кедів, вона схопила з кухонного столу ключі.
— Ходімо?
Вульфові здалося, що Ешлі переоцінила похмуре маленьке кафе. Вміст його м’ясної тарілки, схоже, жив власним життям, оскільки різноманітні складники ковзали по тонкому шару жиру. Ешлі не змогла навіть доїсти свій тост. Він підозрював, що їй просто хотілося знайти виправдання, щоб вийти з квартири, і що насправді вона ніколи тут не була, адже сумнівався, що хтось міг припуститися такої помилки двічі.
— Без образ, Локлен, але це кафе…
— Я тут працюю.
— … гарне. Воно гарне.
Упродовж своєї короткої прогулянки вулицею вони привертали до себе чимало поглядів, хоча Вульф не був упевнений, чи ті люди впізнавали їх, чи просто витріщалися на Ешлі. Вони обрали місце біля вікна, подалі від інших відвідувачів, і більше двадцяти хвилин невимушено теревенили ні про що.
— Я непокоїлася про тебе, — випалила Ешлі, коли Вульф вважав, що вони все ще говорили про улюблені альбоми «Bon Jovi».
— Перепрошую?
— Як ти… витримуєш все це?
— Дозволь мені дещо прояснити. Ти можеш померти за три дні й непокоїшся про мене? — запитав Вульф, скориставшись можливістю опустити ніж із виделкою.
— А ти можеш померти за п’ять днів, — знизала плечима вона.
Це роззброїло Вульфа. Він був так зайнятий розслідуванням, що не усвідомлював, як швидко наближається його власний великий день.
— Я дивлюся багато новин, — сказала Ешлі. — Якщо тебе замикають у чотирьох стінах, робити більше нічого. Це ніби спостерігати, як кіт грається з мишею, і чимдалі розбитішим ти виглядаєш, тим більше, здається, вбивця дражнить тебе.
— Я не знав, що виглядав розбитим, — пожартував Вульф.
— Так, — просто відповіла Ешлі. — Те, що трапилося з тими людьми, і що б не сталося зі мною, це не твоя провина.
Вульф мимовільно фиркнув. Вона марнувала свій час, намагаючись утішити його.
— Химерний у тебе погляд на загальну картину, — сказав він.
— За волею долі у мене гарний захист.
— Не те, що я хотів би лускати твою бульбашку, але з того, що я бачив, якщо Бог існує, то у нас дуже серйозна проблема, тому що він грає проти нас.
— Тоді добре, що я говорю не про Бога. Лише те, що життя — кумедна річ.
— Наприклад?
— Наприклад, життя привело тебе до мене цього ранку, ми — двоє людей, які б ніколи не зустрілися, щоб зрештою я таки отримала змогу спокутувати те, що зробила багато років тому.
Вульфа це заінтригувало. Підсвідомо він роззирнувся навколо, щоб переконатися, що їх ніхто не слухає. Ешлі так зачарувала його, що він майже забув, де вони знаходилися. Бездоганній жінці було не місце в такому оточенні. Порівняно з Ендрю Фордом та його припадками в люб’язному посольстві, Ешлі була його діаметральною протилежністю.
— Пообіцяй, що дозволиш мені закінчити, до того як ти… просто пообіцяй.
Вульф, ніби захищаючись, схрестив руки на грудях і відкинувся на спинку стільця. Вони обоє знали, що Едмундс знайшов п’ять тисяч із рахунку Віджая Рана.
— Чотири роки тому я працювала барменшею в пабі у Вулвічі. Це був важкий період для нас. Максу був лише рік, і я намагалася розлучитися з його батьком, який узагалі-то виявився не надто порядною людиною. Я могла працювати лише неповний день, поки за Максом приглядала моя мама.
Віджай був там постійним відвідувачем. Найчастіше він приходив на обід, і ми трохи подружилися. Йому не раз доводилося бачити мене в сльозах через гроші, чи розлучення… чи як завжди. Він був добрим. Залишав мені чайові в десять фунтів, які я намагалася повернути йому, але він просто хотів допомогти, і це багато що означало.
— Можливо, він хотів дечого більше, аніж просто допомогти, — з гіркотою відповів Вульф.
До Халідового брата приязності він не відчував.
— Він був не такий. Мав родину. Якось він прийшов до мене з пропозицією. Сказав, що його друг втрапив у халепу з поліцією, але він знав, що той був невинний. Віджай запропонував мені п’ять тисяч просто за те, щоб я сказала, що дорогою додому у визначений час бачила когось. От і все.