Нора. Це так, а хіба я не акуратно виплачувала?
Крогстад. Так собі. Але… щоб повернутись до предмета нашої розмови… Мабуть, важко вам доводилось тоді, фру Хельмер?
Нора. Так.
Крогстад. Батько ваш, здається, був тяжко хворий.
Нора. При смерті.
Крогстад. І незабаром помер?
Нора. Так.
Крогстад. Скажіть мені, фру Хельмер, чи не пам'ятаєте випадково дня смерті вашого батька? Тобто якого місяця і числа він помер?
Нора. Тато помер двадцять дев'ятого вересня.
Крогстад. Цілком справедливо, я довідувався. І ось саме тут стається диво… (виймає документ), якого я ніяк не можу зрозуміти…
Нора. Яке диво? Я не знаю…
Крогстад. Таке диво, фру Хельмер, що батько ваш підписав цей вексель через три дні після своєї смерті.
Нора. Як це так? Я не розумію.
Крогстад. Батько ваш помер двадцять дев'ятого вересня. А погляньте — ось тут він помітив свій підпис числом: друге жовтня. Хіба це не диво?
Нора мовчить.
Чи можете ви пояснити це?
Нора все мовчить.
Примітне ще й таке: слова «друге жовтня» і рік написано не почерком вашого батька, а іншим, який мені видається знайомим. Ну, це можна ще пояснити: ваш батько міг забути поставити число і рік під своїм підписом. І хтось інший зробив це наугад, ще не знаючи про його смерть. В цьому немає нічого такого. Головна справа в самому підписі. Цей підпис справжній, фру Хельмер? Це справді ваш батько підписався?
Нора (після короткої паузи підводить голову і задирливо дивиться на нього). Ні, не він. Це я підписалась за нього.
Крогстад. Слухайте, фру Хельмер… Ви знаєте, що це небезпечне зізнання?
Нора. Чому? Ви скоро одержите свої гроші сповна.
Крогстад. Можу я запитати вас, чому ви не надіслали документа вашому батькові?
Нора. Неможливо було. Він був тяжко хворий. Щоб просити його підписати, треба було пояснити йому, для чого знадобилися гроші. Я ж не могла написати йому, бо він сам був такий хворий, як і мій чоловік, на краю могили. Неможливо було.
Крогстад. То вам би краще було відмовитись від подорожі за кордон.
Нора. І це було неможливо. Від цієї подорожі залежало спасіння мого чоловіка. Я не могла відмовитись від неї.
Крогстад. А ви не подумали, що таким чином обдурюєте мене?..
Нора. На це мені ніколи було звертати увагу. Я й думати про вас не хотіла. Терпіти вас не могла за всі ваші безсердечні причіпки, що ви їх робили, хоч і знали, в якій небезпеці мій чоловік.
Крогстад. Фру Хельмер, ви, очевидно, не уявляєте собі чітко, в чому власне ваша вина. Та я можу сказати вам: те, на чому я попався і що так заплямувало мене в очах суспільства, було анітрохи не гірше за ваш учинок.
Нора. Невже ви хочете переконати мене, що ви відважились на це, рятуючи життя своєї дружини?
Крогстад. Закон не цікавиться причинами.
Нора. То поганий, виходить, цей закон.
Крогстад. Поганий чи ні, але коли я подам цей документ до суду, — вас засудять по закону.
Нора. Нізащо не повірю, щоб дочка не мала права позбавити вмираючого старого батька тривог і гіркоти! Щоб дружина не мала права врятувати життя своєму чоловікові!.. Я не знаю точно законів, але впевнена, що десь у них повинно бути це дозволено. А ви, юрист, не знаєте цього! Ви, певно, поганий законник, пане Крогстад.
Крогстад. Хай так. Але на справах… які зав'язались у нас з вами, ви, звичайно, припускаєте, що я трохи знаюсь? Так от. Робіть що хочете. Але… якщо мене викинуть ще раз, ви будете в моїй компанії. (Вклоняється і виходить через передпокій.)
Нора (після хвилинних роздумів, підводячи голову). Е, що там! Залякати мене хотів! Не така вже я. (Береться прибирати дитячі речі, та скоро перестає.) Але… Ні, цього все-таки не може бути! Я ж це зробила із любові.
Діти (на дверях ліворуч). Мамо, чужий дядько вийшов із воріт…
Нора. Так-так, знаю. Тільки нікому не кажіть про чужого дядю. Чуєте? Навіть татові!
Діти. Так-так, мамо. Але ти з нами ще пограєшся?
Нора. Ні-ні, не зараз.
Діти. Мамо, ти ж обіцяла!
Нора. Так, але я не можу зараз. Ідіть до себе, в мене стільки справ. Ідіть, ідіть, мої дорогі дітоньки! (Ласкаво спроваджує їх і зачиняє за ними двері. Потім сідає на диван, береться вишивати, та, зробивши кілька стібків, зупиняється.) Ні! (Кидає роботу, встає, йде до дверей у передпокій і кличе.) Елене! Давай сюди ялинку! (Іде до столу ліворуч, відмикає шухляду, знову зупиняється.) Ні, це просто неможливо!