Нора. По-твоєму, треба було…
Хельмер. Ти тільки уяви собі, як людині з такою плямою на совісті доводиться брехати, вивертатися, прикидатися перед усіма, носити маску навіть перед своїми близькими, навіть перед дружиною і власними дітьми. А от щодо дітей — це найгірше, Норо.
Нора. Чому?
Хельмер. Тому що отруєна брехнею атмосфера заражає, розкладає все домашнє життя. Діти з кожним ковтком повітря сприймають зародки.
Нора (наближаючись до нього ззаду). Ти впевнений у цьому?
Хельмер. Ах, люба, я досить добре переконався в цьому під час своєї адвокатської діяльності. Майже всі, хто рано схибив у житті, мали брехливих матерів.
Нора. Чому саме матерів?
Хельмер. Найчастіше це починається від матері. Але й батьки, звичайно, впливають у тому ж дусі. Це добре відомо кожному адвокатові. А цей Крогстад усі роки отруював своїх дітей брехнею і лицемірством, ось чому я й називаю його морально зіпсованим. (Простягаючи до неї руки.) Тому хай моя миленька Нора обіцяє мені не просити за нього. Дай руку, що обіцяєш. Ну-ну, що це? Давай руку. Ось так. Отже, домовились. Запевняю тебе, мені просто неможливо було б працювати з ним; я відчуваю просто фізичну огиду до таких людей.
Нора (звільняє свою руку і переходить на інший бік ялинки). Як тут задушливо! А у мене стільки клопоту…
Хельмер (встає і збирає папери). Так, мені також треба трішки попрацювати до обіду ось над цим. І костюмом твоїм займусь. І повісити на ялинку в золотих папірцях у мене, мабуть, дещо знайдеться. (Кладе їй руки на голову.) Ах ти, моя неоціненна співуча пташко! (Йде до кабінету і зачиняє за собою двері.)
Нора (помовчавши, тихо). Е, що там! Не буде цього. Це неможливо. Повинно бути неможливо.
Анна-Марія (на дверях ліворуч). Дітки так просяться до матусі.
Нора. Ні-ні-ні! Не пускай їх до мене! Побудь з ними, Анно-Маріє.
Анна-Марія. Ну, гаразд, гаразд. (Зачиняє двері.)
Нора (бліднучи від жаху). Зіпсувати моїх малят!.. Отруїти сім'ю! (Після короткої паузи підводячи голову.) Це неправда. Не може бути правдою, ніколи, ніколи у світі!
ДІЯ ДРУГА
Та сама кімната. У кутку, біля піаніно, стоїть обібрана, обтріпана, з обгорілими свічками ялина. На дивані манто і капелюх Нори. Нора сама; хвилюючись, ходить по кімнаті, нарешті зупиняється біля дивана і бере своє манто.
Нора (випускаючи з рук манто). Хтось іде! (Підходить до дверей, прислухається.) Ні… нікого. Звичайно, ніхто сьогодні не прийде. Перший день Різдва… І завтра також. Але, можливо… (Відчиняє двері і виглядає.) Ні, в скриньці для листів нічого немає, зовсім порожня. (Повертається назад.) Е, дурниці! Звичайно, він нічого такого насправді не зробить, нічого такого бути не може. Це неможливо. У мене троє маленьких дітей.
Анна-Марія (виходить з дверей ліворуч, несучи велику картонку). Ледве відшукала цю картонку з маскарадними костюмами.
Нора. Дякую. Постав на стіл.
Анна-Марія (ставить). Тільки тут безлад, вони, мабуть, розкидані.
Нора. О, розірвати б їх на шмаття!
Анна-Марія. Та що ви! Їх можна ще полагодити. Тільки трішки терпцю.
Нора. То я піду попрошу фру Лінне допомогти мені.
Анна-Марія. Що, знов підете через двір у таку негоду? Фру Нора застудиться… захворіє.
Нора. Це ще не так страшно… Як діти?
Анна-Марія. Бавляться новими іграшками, бідолашечки. Але…
Нора. Часто про мене питають?
Анна-Марія. Адже звикли бути біля матусі.
Нора. Та, бачиш, Анно-Маріє, мені тепер не можна багато бувати з ними, як раніше.
Анна-Марія. Ну, маленькі до всього звикають.
Нора. Ти гадаєш? По-твоєму, вони забули б матір, якби її не стало?
Анна-Марія. А боронь Боже! Не стало!
Нора. Слухай, Анно-Маріє… я часто думаю… Як це ти зважилася віддати свою дитину на чужі руки?
Анна-Марія. Довелося; хіба могло бути інакше, коли я стала годувальницею маленької Нори?
Нора. А як же ти згодилася піти годувальницею?
Анна-Марія. На таке-от хороше місце? Бідній дівчині у такій біді радіти треба було. Адже той поганець так-таки нічим і не допоміг мені.