Хельмер (приховуючи посмішку). Так, це так.
Ранк. Але я зовсім забув, для чого, власне, зайшов. Хельмере, дай-но мені сигару з гаванських, найтемнішу.
Хельмер. З великою охотою. (Пропонує портсигар.)
Ранк (бере одну і зрізує кінчика). Дякую.
Нора (запалюючи сірника). А мені дозвольте запропонувати вам вогнику.
Ранк. Дякую вам. (Вона тримає перед ним сірника, і він запалює.) І прощавайте!
Хельмер. Прощавай, прощавай, друже!
Нора. Спокійного сну, докторе Ранк.
Ранк. Дякую за побажання.
Нора. Побажайте мені того ж самого.
Ранк. Вам? Ну, якщо ви хочете — спокійного сну. І дякую за вогник. (Киває їм обом і виходить.)
Хельмер (напівголосно). Добре підпив.
Нора (неуважно). Мабуть, що так.
Хельмер виймає з кишені ключі і йде до передпокою.
Торвальде… Навіщо ти?
Хельмер. Треба спорожнити скриньку. Вона вже повна місця не вистачить для вранішніх газет.
Нора. Ти хочеш працювати вночі?
Хельмер. Ти знаєш, що не хочу… — Що це? Тут порався із замком!
Нора. Із замком?
Хельмер. Так, звичайно. Що ж це там застряло? І можна припустити, щоб… Служниця… Тут зламана шпилька Норо, твоя шпилька!
Нора (швидко). О, то це, мабуть, діти…
Хельмер. Ну, їх треба відучити від цього. Гм!.. Гм!.. Ну, відчинив-таки. (Виймає із скриньки листи й гукає на кухню.) Елене! Елене! Треба погасити лампу в передпокої. (Входить до кімнати й замикає двері в передній, показуючи Норі паку листів.) Бачиш, скільки набралось! (Перебираючи листи.) Це що таке?
Нора (біля вікна). Лист! Не треба, не треба, Торвальде!
Хельмер. Дві візитні картки від Ранка.
Нора. Від доктора Ранка?
Хельмер (дивиться на них). «Доктор медицини Ранк». Зверху лежали; мабуть, він засунув їх, виходячи.
Нора. На них щось написано?
Хельмер. Над ім'ям угорі чорний хрест. Глянь. Що за жахлива фантазія! Ніби повідомляє про власну смерть.
Нора. Так воно і є.
Хельмер. Що? Ти що-небудь знаєш? Він тобі говорив щось?
Нора. Так. Одного разу ми одержимо ці картки, він, значить, попрощався з нами. Тепер замкнеться вдома і помре.
Хельмер. Мій бідний друже!.. Я так і знав, що мені не надовго пощастить зберегти його. Але щоб так скоро… І сховається від усіх, мов пораненій звір…
Нора. Чому судилось бути — то краще без зайвих слів. Адже так, Торвальде?
Хельмер (ходить сюди туди). Ми так зжилися з ним. Я не можу уявити собі, що його не буде. Він, його страждання, його самотність створювали якесь легке туманне тло для нашого яскравого, мов сонце, щастя… Ну, а може, воно й на краще. Для нього, в усякому разі. (Зупиняється.) Та, мабуть, і для нас, Норо. Тепер ми з тобою будемо самі — цілком одне для одного. (Обнімаючи її.) Моя кохана. Мені все здається, що я не досить міцно тримаю тебе. Знаєш, Норо… Не раз мені хотілося, щоб тобі загрожувало неминуче лихо і щоб я міг поставити на карту своє життя і кров — і все, все заради тебе.
Нора (звільняючись, твердо, рішуче). Прочитай-но твої листи, Хельмере.
Хельмер. Ні-ні, не сьогодні. Я хочу бути з тобою, зіронько моя, — у тебе.
Нора. Знаючи, що друг твій помирає?
Хельмер. Ти маєш рацію. Це схвилювало нас обох. У наші стосунки проникло щось некрасиве — думка про смерть. Треба спочатку звільнитися від цього. Поки що — розійдемось кожне до себе.
Нора (обвиваючи його шию руками). Торвальде… На добраніч. На добраніч.
Хельмер (цілуючи її в лоб). На добраніч, моя співуча пташко. Спи спокійно, Норо. Тепер я прочитаю листи. (Виходить з листами до кабінету і зачиняє за собою двері.)
Нора (з блукаючім поглядом, хитаючись, ходить по кімнаті, хапає доміно Хельмера, накидає на себе і шепоче швидко, хрипко, уривчасто). Ніколи більше його не побачу. Ніколи. Ніколи. Ніколи. (Накидає на голову шаль.) І дітей також ніколи не побачу. І їх також. Ніколи. Ніколи. Ніколи… О-о! Прямо в темну, крижану воду… в бездонну глибину… О-о! Скоріше б уже кінець, скоріше б… Ось тепер він узяв листа… читає… Ні-ні, ще не читає… Торвальде, прощай! І ти, і діти… (Хоче кинутися до передпокою.) Цієї ж хвилини двері кабінету розчиняються, і на порозі заявляється Хельмер з розкритим листом.