Нора. Я жорстоко боролася ці три дні. Я страждала, і не бачила іншого виходу, як…
Хельмер. Ні, не треба й згадувати про весь цей жах. Будемо тепер лише радіти і повторяти: все минуло, минуло! Слухай же, Норо, ти ніби ще не розумієш, що все минуло? Що ж це таке… Ти ніби скам'яніла? Ах, бідна маленька Норо, я розумію, розумію. Тобі ще не віриться, що я тобі простив. Але я простив, Норо, присягаюсь. Я простив тобі все. Адже я знаю: все, що ти наробила, ти зробила з любові до мене.
Нора. Це правда.
Хельмер. Ти любила мене, як дружина повинна любити чоловіка. Ти не змогла тільки гарненько розібратись у засобах. Та невже ти гадаєш, що я менше любитиму тебе через те, що ти не здібна діяти самостійно? Ні-ні, сміло зіприся на мене, я буду тобі порадником, керівником. Я не був би мужчиною, якби саме ця жіноча безпорадність не робила тебе вдвоє милішою в моїх очах. Ти не думай більше про ті різкі слова, які вирвались у мене у хвилину першого переляку, коли мені здалося, що все навколо мене рушиться. Я простив тобі, Норо. Клянуся тобі, я простив тобі.
Нора. Дякую тобі за твоє прощення. (Виходить у двері праворуч.)
Хельмер. Ні, стривай… (Зазираючи туди.) Чого ти хочеш?
Нора (з іншої кімнати). Скинути маскарадний костюм.
Хельмер (біля дверей). Так-так, добре. І постарайся заспокоїтися, отямитись, моя бідна, налякана, співуча пташко. Обіпрись спокійно на мене, у мене широкі крила, щоб прикрити тебе. (Ходить біля дверей.) Ах, як у нас тут гарно, затишно, Норо. Тут притулок твій, тут я буду голубити тебе, як загнану горличку, яку врятував неушкодженою з пазурів яструба. Я зумію заспокоїти твоє бідне тремтяче серденько. Помаленьку це вдасться, Норо, повір мені. Завтра тобі все видаватиметься зовсім іншим, і незабаром все буде знову, як і раніше, мені не доведеться довго повторювати тобі, що я простив тобі. Ти сама відчуєш, що це так. Як ти можеш думати, що мені могло б тепер спасти на думку відштовхнути тебе або навіть хоч дорікнути у чомусь? Ах, ти не знаєш серця справжнього чоловіка, Норо. Чоловікові невимовно солодко і приємно відчувати, що він простив своїй дружині… простив від усього серця. Вона від цього ніби належить йому ще більше — стає його невід'ємним скарбом. Він ніби вдруге дає їй життя. Вона стає, так би мовити, і його дружиною і дитиною. І ти тепер будеш для мене і тим, і іншим, моє безпорадне, розгублене творіннячко. Не бійся нічого, Норо, будь тільки щира зі мною, і я стану твоєю волею, твоєю совістю… Що це? Ти не лягаєш? Переодяглася?
Нора (в звичайному домашньому одязі). Так, Торвальде, переодяглася.
Хельмер. Та навіщо? В такий пізній час?..
Нора. Мені цієї ночі не заснути.
Хельмер. Але, дорога Норо…
Нора (дивиться на свій годинник). Не так ще й пізно. Присядь, Торвальде. Нам з тобою є про що поговорити. (Сідає коло столу.)
Хельмер. Норо… що це? Цей застиглий вираз.
Нора. Сідай. Розмова буде довга. Мені треба багато чого сказати тобі.
Хельмер (сідаючи коло столу напроти неї). Ти мене лякаєш, Норо. І я не розумію тебе.
Нора. Отож-бо й є. Ти мене не розумієш. І я тебе не розуміла… до сьогоднішнього вечора. Не перебивай мене. Ти тільки вислухай мене. Поквитаємося, Торвальде.
Хельмер. Що ти хочеш цим сказати?
Нора (після короткої паузи). Тебе не вражає одна річ, ось тепер, коли ми отак сидимо з тобою?
Хельмер. Що таке?
Нора. Ми одружені вісім років. Тобі не спадає на думку, що це ж уперше ми з тобою, чоловік з дружиною, сіли поговорити серйозно.
Хельмер. Серйозно… в якому розумінні?
Нора. Аж вісім років… більше… з першої хвилини нашого знайомства ми ні разу не обмінялися серйозними думками про серйозні речі.
Хельмер. Навіщо я з тобою говорив би про свої справи, яких ти все одно не могла б мені полегшити.