Хельмер. Наче твоє становище у власному домі не виразне і без того? Та хіба в тебе немає надійного керівництва у цих справах? Немає релігії?
Нора. Ах, Торвальде, я ж зовсім не знаю, що таке релігія.
Хельмер. Що це ти таке говориш?!
Нора. Я знаю тільки те, що казав мені пастор Хансен, коли я прийшла на конфірмацію. Він казав, що релігія є те й оте. Коли я звільнюся від усіх цих пут, залишуся сама, я розберусь і в цьому. Я хочу перевірити, чи правду говорив пастор Хансен, або, в крайньому випадку, чи може це бути правдою для мене.
Хельмер. Ні, це просто нечувано з боку такої молоденької жінки! Але коли тебе не може напоумити релігія, то дай мені зачепити хоч твою совість. Адже моральне почуття у тебе є?
Нора. Знаєш, Торвальде, на це нелегко відповісти. Я, правду кажучи, і цього не знаю. Я почуваюся, як у лісі, в усіх цих питаннях. Знаю тільки, що я зовсім інакше думаю про все, ніж ти. Мені ось кажуть, ніби і закони зовсім не те, що я думала. Але щоб ці закони були правильні — цього я ніяк не збагну. Виходить, що жінка не має права помилувати свого вмираючого старого батька, не має права врятувати життя чоловікові! Цьому я не вірю.
Хельмер. Ти міркуєш, як дитина. Не розумієш суспільства, в якому живеш.
Нора. Так, не розумію. От і хочу придивитися до нього. Мені треба вияснити собі, хто правий — суспільство чи я.
Хельмер. Ти хвора, Норо. У тебе гарячка. Я навіть починаю думати, що ти божеволієш.
Нора. Ні, ніколи ще я не була так при своєму розумі і добрій пам'яті, як зараз.
Хельмер. І ти при своєму розумі і добрій пам'яті кидаєш свого чоловіка і своїх дітей?
Нора. Так.
Хельмер. Тоді залишається гадати одне.
Нора. А саме?
Хельмер. Що ти мене більше не любиш.
Нора. Так, у цьому якраз уся справа.
Хельмер. Норо… І ти це говориш!
Нора. О, мені самій боляче, Торвальде. Ти був завжди такий добрий до мене, але я нічого не можу тут вдіяти. Я більше тебе не люблю.
Хельмер (ледве стримуючи себе). І це ти також вирішила при своєму розумі і добрій пам'яті?
Нора. Так, цілком розсудливо. Тому я й не хочу тут залишатися.
Хельмер. І ти можеш також пояснити мені причину, чому я втратив твою любов?
Нора. Так, можу. Це сталося сьогодні ввечері, коли диво примусило себе чекати. Я побачила, що ти не той, за кого я тебе вважала.
Хельмер. Скажи ясніше, я зовсім тебе не розумію.
Нора. Я терпляче чекала цілих вісім років. Господи, адже я знала, що дива бувають не кожного дня. Та ось на мене впав цей жах і в мене засвітилась тверда певність: тепер станеться диво. Доки лист Крогстада лежав там, у мене й на думці не було, щоб ти міг пристати на його умови. Я була твердо впевнена, що ти скажеш йому: «Розголошуйте справу на цілий світ!» А коли б це сталось…
Хельмер. Ну, що ж тоді? Коли б я віддав на ганьбу та наругу свою власну дружину!..
Нора. Коли б це сталося… я непохитно вірила, що ти виступиш вперед і візьмеш усе на себе — скажеш: винен — я.
Хельмер. Норо!
Нора. Ти хочеш сказати, що я ніколи не погодилася б прийняти від тебе таку жертву? Звісно, ні. Але яку вагу мали б мої запевнення, порівнюючи з твоїми?.. Ось те диво, якого я чекала з таким трепетом. А щоб не припустити його, я хотіла покінчити з собою.
Хельмер. Я б з радістю працював для тебе дні і ночі, Норо… терпів би горе й злигодні заради тебе. Але хто ж пожертвує навіть для коханої людини своєю честю?
Нора. Сотні тисяч жінок жертвували.
Хельмер. Ах, ти міркуєш і говориш, як нерозумна дитина.
Нора. Хай так. Але ти міркуєш і говориш не так, як та людина, яку я могла б любити. Коли в тебе минув страх — не за мене, а за себе, — коли вся небезпека для тебе минула, з тобою ніби нічого й не трапилось. Я залишилась, як і раніше, твоєю пташкою, жайворонком, лялечкою, з якою тобі тільки належить бути ще обережнішим, якщо вона виявилась такою тендітною, неміцною. (Встає.) Торвальде, в ту хвилину я зрозуміла, що я всі ці вісім років жила з чужим чоловіком і прижила з ним трьох дітей… О-о, не можу навіть згадувати про це! Так би й розірвала себе на шматки!
Хельмер (притихлим голосом). Бачу, бачу… Справді, між нами лягла безодня… Але хіба її не можна заповнити, Норо?