(Уриваючи гру, простягає до дружини ліву руку і промовляє розчулено.) Нехай домівка наша бідна і тісна, Гіно. Все ж це наш власний куток. І я скажу: добре у нас тут! (Знову починає грати, але одразу ж лунає стукіт у вхідні двері.)
Гіна (підводячись). Тсс… Екдаль, здається, прийшов хтось.
Яльмар (кладе флейту на полицю). Ну от, знову!
Гіна іде й відчиняє двері.
Грегерс Верле (за дверима). Пробачте…
Гіна (відступаючи). Ах!
Грегерс. Тут живе фотограф Екдаль?
Гіна. Тут.
Яльмар (ідучи до дверей). Грегерс! Ти все-таки?… Ну, то заходь же.
Грегерс (входить). Я ж сказав, що хочу побувати в тебе.
Яльмар. Так, але сьогодні?… Ти покинув гостей?
Грегерс. І гостей, і рідну домівку. Здрастуйте, фру Екдаль. Чи пізнаєте ви мене?
Гіна. Як же. Не так важко пізнати молодого пана Верле!
Грегерс. Так, я схожий на матір, а ви її, звичайно, добре пам'ятаєте.
Яльмар. Ти покинув рідну домівку, кажеш?
Грегерс. Переїхав поки що в готель.
Яльмар. Он як! Ну, коли вже ти прийшов, то роздягайся і будь гостем.
Грегерс. Дякую. (Скидає пальто. Він уже встиг переодягтися в простий сірий костюм сільського покрою.)
Яльмар. Іди сюди на диван, сідай, як тобі зручніше.
Грегерс сідає на диван, Яльмар на стілець біля стола.
Грегерс (озираючись). Так ось твоя пристань, Яльмаре. Ось де ти живеш.
Яльмар. Це, власне, ательє, як бачиш…
Гіна. Тут просторіше, ми тут здебільшого і сидимо.
Яльмар. Раніше у нас було приміщення краще. Але ця квартира зручніша тим, що є лишній куток.
Гіна. У нас є ще кімнатка за коридором, з окремим ходом, її ми здаємо.
Грегерс (до Яльмара). Он як, і хтось уже є?
Яльмар. Поки що нема. Справа не так швидко робиться, як бачиш. Доводиться клопотатись. (До Гедвіг.) То що ж з пивом?
Гедвіг киває головою і виходить до кухні.
Грегерс. Це твоя дочка?
Яльмар. Так, це Гедвіг.
Грегерс. Одна-єдина?
Яльмар. Єдина. В ній уся наша радість і (знижуючи голос) в ній же й найглибше наше горе, Грегерсе!
Грегерс. Та що ти кажеш?
Яльмар. їй загрожує біда — осліпнути.
Грегерс. Осліпнути!
Яльмар. Так. Поки що наявні лише перші симптоми. І ще це може бути нескоро. Але лікар попередив нас, що це неминуче.
Грегерс. Яке страшне нещастя! Звідки це в неї?
Яльмар (зітхаючи). Спадкове, мабуть.
Грегерс (вражений). Спадкове?
Гіна. У матері Екдаля теж були слабі очі.
Яльмар. Так. Батько каже. Я її не пам'ятаю.
Грегерс. Бідна дівчинка! А як вона до цього ставиться?
Яльмар. Та ти розумієш, нам не вистачає мужності сказати їй про це. Вона й не підозрює небезпеки. Весела, безжурна, щебечучи мов пташка, летить вона назустріч вічному морокові. (Зовсім пригнічений.) Ах, це просто вбиває мене, Грегерсе.
Гедвіг приносить тацю з пляшкою і склянками, яку ставить на стіл.
(Гладить її по голові). Спасибі, спасибі, Гедвіг.
Гедвіг обнімає його за шию руками і шепоче йому щось на вухо.
Ні. Бутербродів не треба. (Озираючись.) Проте, може, Грегерс з'їсть що-небудь?
Грегерс (роблячи заперечливий жест рукою). Ні, ні, дякую.
Яльмар (тим же сумним тоном). Ну, та подай все-таки… Добре, якби знайшовся окрайчик. Тільки намаж гарненько маслом — не забудь.
Гедвіг весело киває і виходить знову до кухні.
Грегерс (який стежив за нею очима). А на вигляд вона досить міцна, здорова, мені здається.
Гіна. Так, ні на що більше, хвалити Бога, поскаржитись не можна.
Грегерс. Вона, мабуть, буде з часом схожа на вас, фру Екдаль. Скільки їй років?
Гіна. Скоро рівно чотирнадцять. Післязавтра день її народження.
Грегерс. Висока як на свій вік.
Гіна. Так. Вона дуже вигналася за останній рік.
Грегерс. За такими-от підлітками найкраще і можна простежити, як сам старієшся… А скільки вже років ви одружені?
Гіна. Та от… скоро п'ятнадцять.
Грегерс. Скажіть! Невже стільки?
Гіна (насторожуючись, дивиться на нього). Так, звичайно, так.
Яльмар. Авжеж, авжеж. Мало не п'ятнадцять років. (Переходячи на інший тон.) Повільно, мабуть, тяглися для тебе ці роки там, на заводі, Грегерсе?
Грегерс. Тяглися повільно, поки тяглися. А тепер просто й не знаю, куди вони поділись.