Старий Екдаль виходить із своєї кімнати, без люльки, але в старому, військовому кашкеті.
Хода непевна.
Екдаль. Ну от, Яльмаре, тепер сядемо і поговоримо… Гм!.. Про що ж це ми?…
Яльмар (ідучи йому назустріч). Батьку, у нас гість. Грегерс Верле… Не знаю, чи пам'ятаєш ти його?
Екдаль (дивиться на Грегерса, який підводиться). Верле? Це син, чи хто? Що ж йому від мене потрібно?
Яльмар. Нічого. Він до мене прийшов.
Екдаль. Ну, значить, нічого такого нема?
Яльмар. Нема, звісно, нічого.
Екдаль (розмахуючи руками). Не тому, бачиш… Я не боюсь, а…
Грегерс (підходить до нього.) Я привіз вам вітання від старих мисливських угідь, лейтенанте Екдаль.
Екдаль. Від мисливських угідь?
Грегерс. Так, що розкинулися біля заводу в Гірській долині.
Екдаль. Ах, он воно що. Так, я колись добре знав ці місця.
Грегерс. У ті часи ви були невтомним мисливцем.
Екдаль. Був, був. Аякже. Ви дивитесь на кашкет? Я нікого не питаю — ношу вдома. На вулицю в ньому не виходжу — і годі.
Гедвіг приносить тарілку з бутербродами і ставить на стіл.
Яльмар. Сідай, батьку, і випий склянку пивця. Прошу, Грегерсе.
Екдаль щось бубонить і непевною ходою прямує до дивана.
Грегерс сідає на стілець ближче до нього.
Яльмар поруч з Грегерсом з другого боку. Гіна сидить трохи віддалік за шитвом. Гедвіг стоїть біля Яльмара.
Грегерс. Чи пам'ятаєте ви, лейтенанте Екдаль, як ми з Яльмаром приїздили до вас туди на канікули — влітку і на Різдво?
Екдаль. І ви? Ні, ні, не пам'ятаю. Але, смію сказати, я був завзятим мисливцем. І ведмедів бив. Аж дев'ять штук порішив.
Грегерс (із співчуттям дивиться на нього). А тепер більше вже не полюєте?
Екдаль. Не кажіть, батечку. Іноді ще полюю. Звичайно, не так, як колись. Тому що ліс, бачите… ліс, ліс!.. (П'є.) Він там все такий же густий, гарний?
Грегерс. Не такий, як за ваших часів. Страх скільки повирубувано.
Екдаль. Повирубувано? (Знизивши голос і ніби з острахом.) Небезпечна це штука. Не минається дурно. Ліс мститься.
Яльмар (доливаючи йому в склянку). Пий на здоров'я, батьку. Ще трошки.
Грегерс. Але як така людина, як ви… що звикла до простору, вільного повітря… може уживатися в задушному місті, весь час у чотирьох стінах?
Екдаль (посміхаючись і поглядаючи на Яльмара). Ну, тут не так уже й зле. Зовсім не так зле.
Грегерс. Та де ж тут усе те, з чим ви зріднилися? Де свіжий подих вітру, вільне життя на лоні природи, серед звірів і птахів…
Екдаль (посміхаючись). Яльмаре, хіба показати йому?
Яльмар (швидко і збентежено). Ні, ні, батьку. Не сьогодні.
Грегерс. Що це він хоче мені показати?
Яльмар. Та пусте. Іншим разом подивишся.
Грегерс (продовжуючи свою розмову із старим). Так, то ось що я хотів сказати вам, лейтенанте Екдаль: їдьмо зі мною на завод. Я, мабуть, скоро знову поїду. Переписування для вас і там, певно, знайшлося б. А тут же у вас нічого такого нема, що могло б скрашувати, оживляти ваше життя…
Екдаль (дивиться на нього здивовано). Нема нічого, що могло б…
Грегерс. Ну, звичайно, у вас є Яльмар, але в нього вже своя сім'я. А така людина, як ви, яку завжди так поривало до простору, якнайближче до природи…
Екдаль (б'ючи рукою об стіл). Яльмаре, треба йому показати!
Яльмар. Та чи варто, батьку? Темно вже…
Екдаль. Дурниці. Місяць світить. (Підводиться.) Треба йому показати, кажу я. Пропустіть-но мене. Та йди підсобити, Яльмаре!
Гедвіг. Так, так, тату!
Яльмар (підводиться). Ну гаразд.
Грегерс (до Гіни). Що у них там таке?
Гіна. Ви не думайте, не бозна-що.
Екдаль з Яльмаром ідуть у глибину кімнати і розсувають двері, кожен свою половину; Гедвіг допомагає старому. Грегерс стоїть біля дивана. Гіна спокійно продовжує шити.
Крізь прочинені двері видно просторе, довге, неправильної форми горище із закутками та димарями.
У даху кілька слухових вікон, крізь які проникає яскраве місячне сяйво, що освітлює деякі кутки горища; решта губиться в мороці.
Екдаль (до Грегерса). Підійдіть сюди ближче.
Грегерс (іде до них). Та що там, власне, у вас таке?
Екдаль. А ось подивіться. Гм…
Яльмар (трохи зніяковіло). Тут його володіння — розумієш?
Грегерс (біля дверей зазирає на горище). Ви держите курей, лейтенанте Екдаль.