Яльмар. Я поклявся, що коли вже присвячу свої сили цьому ремеслу, то піднесу його на таку височить, що воно стане справжнім мистецтвом і наукою. І от я вирішив зробити цей незвичайний винахід.
Грегерс. Ав чому ж він полягає? Яка його мета?
Яльмар. О, любий мит, ти поки що не розпитуй про подробиці. На все це потрібен час — розумієш. І ти не думай, що це з марнославства. Я працюю, звісно, не для себе особисто. Ні, передо мною день і ніч стоїть завдання мого життя.
Грегерс. Яке це завдання?
Яльмар. Ти забув старого, вкритого сивиною?
Грегерс. Твого бідолашного батька? Так, але що ж ти можеш, власне кажучи, зробити для нього?
Яльмар. Можу воскресити в ньому почуття власної гідності, знявши ганьбу й уславивши ім'я Екдалш.
Грегерс. То он яке завдання твого життя!
Я л ь м ар. Так. Я хочу врятувати понівечене життя старого. Він був понівечений уже тоді, коли знялася над ним буря. Поки тривало це жахливе слідство, він уже перестав бути самим собою. Пістолет цей… з якого ми стріляємо кроликів… так, він відіграв неабияку роль в екдальській трагедії.
Грегерс. Пістолет? Як же це?
Яльмар. Коли вирок було виголошено, батька мали ув'язнити… він тримав пістолет у руці.
Грегерс. Тримав!..
Яльмар. Так. Але не наважився. Він злякався. Так він уже занепав, так підупав духом. Ах, чи зрозумієш ти це? Він, офіцер, який убив дев'ятьох ведмедів, нащадок двох підполковників… тобто в хронологічному порядку, звичайно. Чи зрозумієш ти це, Грегерсе?
Грегерс. Так, я цілком розумію.
Яльмар. А я ні. І потім пістолет вдруге відіграв роль в історії нашої сім'ї. Коли на батька наділи сірий одяг і ув'язнили… О-о! Це був для мене жахливий час, повір! У мене на обох вікнах були спущені штори. І коли я потай визирав з-за них на вулицю і бачив, що сонце світить, як і колись, — я не розумів цього; бачив, що люди проходять, сміються, розмовляють про щось… і не розумів цього. Мені здавалося, що все життя повинно завмерти, зупинитися, як під час затемнення сонця.
Грегерс. У мене було таке ж почуття, коли померла мати.
Яльмар. У таку хвилину Яльмар Екдаль і приставив пістолет до своїх грудей.
Грегерс. То й ти хотів!..
Яльмар. Так.
Грегерс. Але ти не вистрілив?
Яльмар. Ні. У вирішальний момент я здобув над собою перемогу. Я залишився жити. І, повір, треба було неабиякої мужності, щоб обрати життя за таких умов.
Грегерс. Так… це як на чий погляд.
Яльмар. Ні, це безумовно так. Але це було на краще. Тепер мій винахід не за горами, і лікар Реллінг так само, як і я, гадає, що батькові тоді повернуть право носити мундир. Я зажадаю цього як єдиної нагороди для себе.
Грегерс. Невже це за мундиром він так?…
Яльмар. Так, він найбільше думає й журиться за ним. Ти не можеш собі уявити, як мені боляче за нього. Кожного разу, коли у нас буває невеличке сімейне свято — день нашого одруження з Гіною чи щось інше, — старий з'являється у своєму офіцерському мундирі минулих щасливих часів. Але тільки хто застукає у двері, він кидається до себе чимдуж, — він же не сміє з'являтися в цьому вбранні перед сторонніми. Як ото синівському серцю бачити таку ганьбу!
Грегерс. А протягом якого часу ти думаєш закінчити свій винахід?
Яльмар. Ну, Господи Боже мій, про такі подробиці, як час, хіба можна питати! Винахід — це така річ, що тут сам собі не хазяїн. Тут багато що залежить від настрою… натхнення… І майже неможливо заздалегідь розрахувати час.
Грегерс. Але все-таки справа ж посувається?
Яльмар. Звичайно, посувається. Я кожного божого дня пораюсь біля цього винаходу; він мене всього захопив. Кожного дня, тільки-но пообідаю, замикаюся в нашій кімнаті, щоб на дозвіллі поринути в думки. Але тільки не треба підганяти мене. З цього користі не буде… Так і Реллінг каже.
Грегерс. А тобі не здається, що всі ці витівки на горищі відволікають тебе, розвіюють твої думки?
Яльмар. Ні, ні, навпаки. І не кажи. Не можу ж я вічно сушити собі голову, та ще над такими найскладнішими проблемами? Мені потрібно чимось заповнювати проміжки, коли я очікую настрою і натхнення. А воно вже як прийде — то прийде.
Грегерс. Любий Яльмаре, мені здається, і в тобі є щось спільне з дикою качкою.
Яльмар. З дикою качкою? Що ти хочеш сказати?
Грегерс. Ти пірнув на дно і заплутався у водоростях, у баговинні.
Яльмар. Ти, певно, натякаєш на той майже смертельний постріл, який перебив крила батькові… та й мені?
Грегерс. Не цілком так. Я не хочу сказати, що ти покалічений, але ти загруз у гнилому болоті, Яльмаре. Заразився міазмами і пірнув на дно, щоб померти серед мороку.