Грегерс. Бідолашний старий лейтенант! Йому таки довелося багато скинути зі своїх давніх юнацьких ідеалів!
Реллінг. Щоб я не забув, пане Верле-молодший: не вдавайтесь ви до іноземного слова — ідеали. У нас є хороше рідне слово: брехня.
Грегерс. По-вашому, ці два поняття мають однакове значення?
Реллінг. Так, приблизно — як тиф і гнила гарячка.
Грегерс. Лікар Реллінг, я не поступлюся, поки не видеру Яльмара з ваших пазурів!
Реллінг. Тим гірше буде для нього. Відберіть у середньої людини житейську брехню — і ви відберете в неї щастя. (До Гедвіг, що виходить з вітальні.) Ну, маленька качина мати, тепер я спущуся вниз поглянути, чи все ще татусь зболить лежати і сушити собі голову над дивовижним винаходом. (Виходить.)
Грегерс (підходить до Гедвіг). Я бачу по вашому обличчю, що нічого ще не зроблено?
Гедвіг. Що? А, те, з дикою качкою. Ні.
Грегерс. Видно, не відважились, коли дійшлося до діла.
Гедвіг. Ні, зовсім не те. Коли я прокинулася сьогодні вранці і згадала, про що ми говорили вчора, то мені все це здалося таким чудним.
Грегерс. Чудним?
Гедвіг. Так… Я сама не знаю. Учора ввечері мені здавалося, що це буде так чудово. А сьогодні, коли я прокинулась і пригадала, мені здалося, що воно зовсім не таке.
Грегерс. Ну ще б пак. Недарма ви виросли в таких умовах. І у вас уже багато що заглухло.
Гедвіг. Ну, це мені байдуже. Коли б тільки тато повернувся…
Грегерс. Ах, якби ваші очі розкрилися на те, що надає справжньої ціни життю! Якби ви мали бадьорий, здоровий і мужній дух, готовий на жертви, ви побачили б, яким він повернувся б до вас. Але я ще не втрачаю віри в вас, Гедвіг. (Виходить.)
Гедвіг блукає по кімнаті, потім прямує до кухонних дверей.
У цей час чути стукіт у двері на горищі. Гедвіг іде і трошки відсуває двері. Старий Екдаль виходить, і Гедвіг знову засуває двері.
Екдаль. Гм… Невелика втіха від такого ранкового обходу одинцем.
Гедвіг. А чого ж ти — не хочеш пополювати сьогодні, дідусю?
Екдаль. Не така погода сьогодні. Темінь, за два кроки нічого не видно.
Гедвіг. Скажи, а тобі ніколи не хочеться постріляти у щось інше, крім кроликів?
Екдаль. А чим погані кролики? А?
Гедвіг. Ні, а, наприклад, у дику качку?…
Екдаль. Хо-хо! Боїться, щоб я, бува, не застрелив її дикої качки! Ніколи в житті, — чуєш? Ніколи!
Гедвіг. Та ти, мабуть, не зумів би. їх, кажуть, важко стріляти, отих диких качок.
Екдаль. Не зумів би? Овва!
Гедвіг. А як би ти стріляв, дідусю? Не в мою качку, а в інших?
Екдаль. Треба в груди цілити, — розумієш? І проти пера, а не за пером, — розумієш?
Гедвіг. Тоді одразу на смерть, дідусю?
Екдаль. Атож, на смерть, якщо вмієш стріляти. Гм… Тепер, мабуть, пора мені і причепуритися. Гм… Розумієш, гм… (Виходить до себе.)
Гедвіг вичікує трохи, скоса поглядає на двері вітальні, підходить до полиць, стає навшпиньки, дістає з верхньої полиці пістолет і розглядає його.
Гіна входить з вітальні із щіткою і ганчіркою. Гедвіг швидко і непомітно кладе пістолет на одну з полиць.
Гіна. Не рийся в татових речах, Гедвіг.
Гедвіг (відходячи від полиць). Я тільки прибрати хотіла.
Гіна. Іди краще на кухню і подивись, щоб кава не прохолола. Хочу взяти із собою на таці, коли спущуся вниз.
Гедвіг виходить до кухні. Гіна починає підмітати підлогу і прибирати кімнату. Через кілька хвилин вхідні двері повільно відчиняються і з них визирає Яльмар Екдаль.
Він у накинутому на плечі пальті, але без капелюха; він невмитий, непричесаний; очі заспані, каламутні.
Гіна (завмирає із щіткою в руці, дивлячись на чоловіка). Ах, Екдалю… ти все-таки прийшов?
Яльмар (входить і відповідає глухим голосом). Прийшов… щоб у ту ж мить зникнути.
Гіна. Ну звичайно, зрозуміло. Але, Господи Ісусе, на кого ти схожий?
Яльмар. На кого схожий?
Гіна. І твоє добре зимове пальто! Дісталося ж йому!
Гедвіг (на дверях кухні). Мамо, чи не треба… (Побачивши Яльмара, скрикує від радості і біжить до нього.) Тату! Тату!