Фру Руммель. Та невже?
Бетті. Бідний Карстен! Знов для нього неприємності…
Рерлун. Як же це так, пане Теннесен? Адже торік консул ясно дав зрозуміти, що він не хоче ніякої залізниці.
Гільмар. Мені теж так здавалось, але я зустрів управителя Крапа і він сказав, що питання про залізницю порушене знов і що Бернік радиться з трьома місцевими тузами.
Фру Руммель. Недарма мені почувся голос чоловіка.
Гільмар. Так, пан Руммель, звичайно, тут. Також і Санстад та Міккель Вігелан — «святенник Міккель», як його прозвали.
Рерлун. Гм…
Гільмар. Ах, пробачте, пане ад'юнкт.
Бетті. Так у нас було добре, мирно…
Гільмар. Як на мене, то я не від того, щоб вони знов погризлися. Все-таки розвага.
Рерлун. О, на мою думку, без таких розваг можна обійтися.
Гільмар. Хто як дивиться. Деякі натури просто потребують час від часу такої бійки, це їх підбадьорює. Але в маленькому містечку, на жаль, не часто трапляється подібна нагода, та й не кожному дано… (Перегортає книгу ад'юнкта.) «Жінка на службі суспільства». Це що за дурниця?
Бетті. Боже мій! Не можна ж так говорити, Гільмаре! Ти, звичайно, не читав цієї книги?
Гільмар. Ні, і не збираюсь.
Бетті. Ти, мабуть, знов себе недобре почуваєш сьогодні?
Гільмар. Так, недобре.
Бетті. Погано спав уночі?
Гільмар. Ще й дуже погано. Я вчора ввечері пішов прогулятися заради своєї недуги; потім завернув у клуб і почитав опис однієї полярної експедиції. Загартовуєш свій дух, стежачи за боротьбою людини з стихіями!
Фру Руммель. Але вам це, мабуть, шкодить, пане Теннесен?
Гільмар. Дуже шкодить. Цілу ніч я прокрутився в якомусь півсні, марячи огидним моржем, що ганявся за мною.
Улаф (піднявшися з саду на терасу). За тобою морж ганявся, дядечку?
Гільмар. У сні, дурню!.. А ти все ще гаєш час з отим жалюгідним луком? Чом не заведеш справжньої рушниці?
Улаф. Мені б дуже хотілося, та…
Гільмар. Рушниця — це я все-таки розумію: якось лоскоче нерви, коли спускаєш курок…
У л а ф. Тоді б я ведмедів стріляв! Та що ж, тато не дає.
Бетті. Як можна вбивати йому в голову такі речі, Гільмаре!
Гільмар. Гм… ну й покоління у нас тепер виховують! Галасують про подвиги, — мій Боже! — а до діла дійде, — так, пустування. Ні крихти серйозного прагнення себе загартувати, сміливо дивитись в очі небезпеці! Та що це ти лізеш на мене зі своїм луком, йолопе! Ще візьме й вистрілить!
Улаф. Та стріли ж немає, дядечку!
Гільмар. Цього ти не можеш знати; ану ж вона все-таки є. Забери, кажу!.. І чом ти ніколи не прокатаєшся в Америку на одному з батькових кораблів? Побачив би там полювання на буйволів або сутичку з червоношкірими.
Бетті. Але, Гільмаре…
Улаф. Ах, як би я хотів, дядечку! І раптом я б там зустрів дядька Йогана і тьотю Лону…
Гільмар. Гм… Почав!
Бетті. Ну, іди знов у садок, Улафе.
Улаф. А на вулицю можна?
Бетті. Можна, тільки, гляди, недалеко.
Улаф вибігає крізь хвіртку на вулицю.
Рерлун. Воно б не слід баламутити дитину такими фантазіями, пане Теннесен.
Гільмар. Розуміється, як можна! Нехай краще все життя просидить за пічкою, як багато інших.
Рерлун. Чого ж це ви самі туди не прокатаєтесь?
Гільмар. Я? З моєю недугою! А втім, кому тут є діло до цього! Крім того, людина має все-таки певні обов'язки перед суспільством, у якому вона живе… Треба ж хоч кому-небудь тут високо тримати прапор ідеї. Ух, знову він розкричався!
Дами. Хто, хто?
Гільмар. Не знаю. Всі вони там трохи громогласні… Це діє мені на нерви.
Фру Руммель. Мабуть, це мій чоловік, пане Теннесен. Він, знаєте, звик промовляти у великих зібраннях.
Рерлун. Та й інші, здається, не пасуть задніх.
Гільмар. Аякже! Та що ви хочете, — коли справа торкнеться кишені, то… У нас завжди на першому плані меркантильні міркування. Ух!
Бетті. У всякому разі, це краще, ніж раніше, коли на першому плані були тільки розваги.
Фру Люнге. Невже ж тут раніше було так жахливо?
Фру Руммель. Так, вірте мені, фру Люнге. Щастя ваше, що вас тут не було тоді.
Фру Голт. Так, у нас тут сталися великі зміни. Як згадаю свої дівочі роки…
Фру Руммель. Та ви візьміть якихось чотирнадцять-п'ятнадцять років назад. Господи милостивий, що тут було! Тоді ще процвітали і танцювальний гурток, і музичний…
Mарта. І драматичний. Це я добре пам'ятаю.
Фру Руммель. Так, це там ставили вашу п'єсу, пане Теннесен!
Гільмар (відходячи в глиб сцени). Ах, є про що згадувати.
Рерлун. П'єсу студента Теннесена?
Фру Руммель. Це було задовго до вас, пане ад'юнкт; а втім, її тільки раз і поставили.