Численні голоси з натовпу. Браво! Слухайте, слухайте!
Рерлун робить знак слугам, які підносять кошик.
Члени комітету виймають з нього і передають Рерлуну предмети, про які далі згадується.
Рерлун. Отже, пане консул, маємо честь піднести вам срібний кофейний сервіз. Нехай він прикрашає ваш стіл у ті години, коли ми, як це не раз бувало і раніше, матимемо приємність збиратись у вашому гостинному домі. І вас, панове, — ви завжди з такою готовністю допомагали першій людині в нашому місті у всіх її починаннях — вас ми також просимо прийняти на пам'ять оці дрібниці. Ось цей срібний келих вам, пане Руммель. Ви не раз під дзвін келихів красномовно захищали інтереси суспільства. Бажаю вам часто мати нагоду високо піднімати і спорожняти цей келих за наше суспільство! Вам, пане Санстад, дозвольте передати цей альбом з портретами співгромадян. Ваша відома, загальновизнана гуманність здобула вам друзів у всіх верствах суспільства. А вам, пане Вігелан, дозвольте піднести цю збірку проповідей на веленьовому папері в розкішній оправі. Зрілість думки, плід прожитих років, привела вас до глибоко серйозного погляду на існування, і вашу багаторічну діяльність у суєтному світі облагороджувала думка про інше, вище життя. (Звертаючись до натовпу.) Затим, друзі мої, хай живе консул Бернік і його соратники! Хай живуть підпори нашого суспільства!
Весь натовп. Хай живе консул Бернік! Хай живуть підпори нашого суспільства! Ура! Ура! Ура!
Лона. Бажаю щастя, зятю!
Пауза. Напружене чекання.
Бернік (починає повільно і серйозно). Співгромадяни! Ваш представник сказав зараз, що ми вступаємо в нову добу. Сподіваюсь, так воно і буде. Але для цього нам конче треба покликати на допомогу істину — істину, яка до самісінького цього вечора майже не знаходила собі місця в нашому суспільстві.
Подив серед присутніх.
Через це я змушений передусім відхилити ту хвалу, якою ви, пане ад'юнкт, за встановленим звичаєм незаслужено вшанували мене. Я її не заслужив, бо не був безкорисливим діячем. Якщо я не завжди гнався за прибутками, — це правда, — то я повинен зате признатися, що головною рушійною силою моєї діяльності була жадоба влади, впливу, пошани.
Руммель (схвильовано). Це ще до чого?
Бернік. Втім, я нічого не можу закинути собі щодо моїх співгромадян, бо вважаю, що мені по праву належить місце поряд із кращими з них.
Численні голоси з натовпу. Так, так, так!
Бернік. Але я закидаю собі, що часто грішив іншим — звертав з прямого шляху, побоюючись відомого мені нахилу нашого суспільства шукати у всьому, що робить людина, задньої думки, чогось лихого. І тепер мені доводиться торкнутись однієї обставини, зв'язаної з цим.
Руммель (стурбовано). Гм!.. Гм!..
Бернік. Тут поширились чутки про масове скуповування земельних ділянок. Усі ці ділянки скупив я, я один…
Голоси з натовпу (пошепки). Що він каже? Консул? Консул Бернік?
Бернік. Вони поки в моїх руках. Певна річ, я довірився своїм товаришам, панам Руммелю, Вігелану і Санстаду, і ми дійшли згоди між собою…
Руммель. Неправда! Доведи, доведи!..
Вігелан. Ми не входили ні в які угоди!
Санстад. Скажіть, будь ласка!
Бернік. Цілком справедливо, ми ще не дійшли згоди з приводу того, що я хочу сказати. Але я маю міцну надію, що ці троє панів погодяться зі мною, коли я скажу, що прийшов сьогодні до згоди з самим собою розподілити всі ці ділянки шляхом звичайної підписки на акції. Кожний, хто бажає, може їх придбати.
Численні голоси з натовпу. Ура! Хай живе консул Бернік!
Руммель (тихо Берніку). Яка низька зрада…
Сан стад (так само). Виходить, обдурили нас…
Вігелан. Чорт забирай! Господи, що я кажу!
Натовп (у саду). Ура! Ура! Ура!
Бернік. Тихше, панове. Я не маю ніякого права на таке вшанування. Адже я не одразу прийняв таке рішення. Спочатку я мав намір усе залишити за собою. Та я й зараз додержуюсь тієї думки, що, тільки бувши в одних руках, усі ці ділянки можуть принести найбільшу користь. Але я віддаю всю цю справу на ваш розсуд. Якщо побажаєте, я готовий вести її сам в міру сил і вміння.
Голоси з натовпу. Так, так, бажаємо!
Бернік. Але спочатку, співгромадяни, ви повинні взнати мене, який я є, до кінця. Потім хай кожен загляне до себе в душу, і хай справдяться слова, що віднині ми вступаємо в нову добу. Старі часи, з усім їх зовнішнім блиском, внутрішньою порожнечею, лицемірством, показною мораллю і жалюгідними міркуваннями, нехай стануть для нас музеєм, відкритим для вивчення. У той же музей здамо, — правда, панове? — і кофейний сервіз, і келих, і альбом, і проповіді на веленьовому папері в розкішній оправі.