Нора (швидко, запитально). Певність?
Ранк. Цілковита певність. І як після цього не повеселитися?
Нора. Так, ви добре зробили, докторе.
Гельмер. Ія так гадаю. Аби тільки воно не відбилося на тобі вранці.
Ранк. Ну, в житті нічого не дається задарма.
Нора. Докторе Ранк… ви, певне, дуже любите маскаради?
Ранк. Так, коли є багато смішних костюмів…
Нора. То слухайте, ким ми з вами будемо на ньому другого разу?
Гельмер. Ох ти, пустунко… вже думаєш про другий бал!
Ранк. Ми з вами? Скажу. Ви будете пестункою долі…
Гельмер. Так, але спробуй придумати для такого образу костюм…
Ранк. Нехай твоя дружина з'явиться такою, якою завжди буває в житті.
Гельмер. Добра думка. А ти знаєш, ким би сам хотів бути?
Ранк. Знаю, друже, це вже твердо визначено.
Гельмер. Ну?
Ранк. На другому маскараді я буду невидимкою.
Гельмер. Дивна вигадка.
Ранк. Є така велика чорна шапка… хіба ти не чув про шапку-невидимку? Надінеш її, і тебе нікому не видно.
Гельмер (стримує усмішку). Ну й придумав!
Ранк. Але я цілком забув, чого зайшов до вас. Гельмере, дай мені сигару, із тих темних гаванських.
Гельмер. З великим задоволенням. (Простягає сигарницю.)
Ранк (бере сигару і відрізує кінчик). Дякую.
Нора (запалює сірника). Дозвольте мені прислужитися вам.
Ранк. Дякую.
Нора тримає перед ним сірника, і він запалює сигару.
І до побачення!
Гельмер. До побачення, до побачення, друже!
Нора. Гарного вам сну, докторе.
Ранк. Дякую за побажання.
Нора. Побажайте й мені того самого.
Ранк. Вам? Ну добре, якщо ви бажаєте… Гарного вам сну. І дякую за послугу. (Він кланяється їм обом і виходить.)
Гельмер (стиха). Він таки добре хильнув.
Нора (неуважно). Мабуть.
Гельмер витягає з кишені ключі і йде до передпокою.
Торвальде… ти куди?
Гельмер. Треба спорожнити поштову скриньку. Вона вже повна, вранці не буде куди вкинути газет…
Нора. Ти хочеш працювати вночі?
Гельмер. Ти ж знаєш, що не хочу… Що це? Щось сталося із замком.
Нора. Із замком?…
Гельмер. Так. Що б там могло бути? Може, служниця щось зробила?… Навряд. Там застрягла зламана шпилька. Це твоя, Норо…
Нора (швидко). То, мабуть, діти…
Гельмер. Треба їх відучити від цього. Гм, гм… Ну, нарешті відімкнув. (Вибирає зі скриньки пошту і гукає до кухні.) Гелено! Гелено, погаси в передпокої світло!
Заходить до кімнати, замикає двері до передпокою і показує Норі паку листів.
Ого, бачиш, скільки набралося. (Перебирає пошту.) А це що?
Нора (біля вікна). Лист! Не треба, ні, Торвальде!
Гельмер. Дві візитівки… від Ранка.
Нора. Від доктора Ранка?
Гельмер (дивиться на них). «Доктор медицини Ранк». Вони лежали зверху, мабуть, він укинув їх, коли йшов від нас.
Нора. Там є якийсь знак?
Гельмер. Зверху над прізвищем є чорний хрест. Дивись. Моторошна вигадка. Наче він повідомляє про свою смерть.
Нора. Так воно і є.
Гельмер. Що? Ти щось знаєш? Він тобі щось казав?
Нора. Так. Коли ці картки прийшли, то це означає, що він попрощався з нами. Він замкнеться в себе й умре.
Гельмер. Мій бідолашний приятель! Я знав, що він недовго буде зі мною. Але щоб так швидко… І ховається від усіх, мов поранений звір.
Нора. Коли це має статися, то краще мовчки, без зайвих слів. Хіба ні, Торвальде?
Гельмер (ходить по кімнаті). Ми так із ним зжилися. Я навіть не можу собі уявити, що його не буде. Його страждання, його самота утворювали немов якесь трохи похмуре тло нашому сонячному щастю… А може, це й краще. Принаймні для нього. (Зупиняється.) Та, мабуть, і для нас, Норо. Тепер ми будемо цілком належати одне одному. (Обіймає її.) Моя кохана дружино… Мені здається, що я не можу тебе міцно тримати. Знаєш, Норо… я не раз хотів, щоб тобі загрожувала якась страшна небезпека, аби я міг задля тебе важити своїм життям, своєю кров'ю, усім.
Нора (випручується від нього і твердо, рішуче камеє). А тепер читай листи, Торвальде.
Гельмер. Ні, ні, не тепер. Я хочу бути з тобою, моя кохана, у тебе.
Нора. Коли твій товариш умирає?
Гельмер. Правду кажеш. Це приголомшило нас обох. Між нами стало щось неестетичне, думка про смерть і тління. Треба спершу звільнитися від цього… Тож поки що розійдімося кожне до себе.
Нора (обіймає його за шию). Торвальде… на добраніч! На добраніч!