Гельмер. Але колись, Норо… Колись?…
Нора. Звідки мені знати? Я зовсім не знаю, що з мене вийде.
Гельмер. Але ж ти моя дружина, і така, як ти є, і така, як станеш.
Нора. Слухай, Торвальде… коли дружина кидає свого чоловіка, як оце я тебе, то, я чула, він за законом звільняється від усіх зобов'язань щодо неї. Принаймні я звільняю тебе від будь-яких зобов'язань. Не вважай себе зв'язаним нічим, і я не вважатиму. І ти, і я маємо бути цілком вільні. Я повертаю тобі твою обручку. А ти віддай мою.
Гельмер. Ще й це?
Нора. І це.
Гельмер. На.
Нора. Ну от, тепер усе доведено до кінця. Отут я кладу ключі. Служниця знає, що в домі де лежить, краще за мене. Завтра, коли я поїду, Кристина прийде і спакує речі, які я привезла з дому. Хай їх відішлють мені.
Гельмер. Кінець. Кінець! Норо, ти ніколи й не згадаєш про мене?
Нора. Чому ж, я, мабуть, часто згадуватиму про тебе, про дітей і про цей дім.
Гельмер. Можна мені писати тобі?
Нора. Ні… не можна. Цього не можна.
Гельмер. Але ж треба буде посилати тобі…
Нора. Нічого не треба посилати. Нічого.
Гельмер. Допомагати, коли буде потрібно.
Нора. Ні, кажу. Я нічого не візьму від чужого чоловіка.
Гельмер. Норо… невже я назавжди лишуся для тебе чужим чоловіком?
Нора (бере свій саквояж). Ох, Торвальде, хіба що станеться диво з див…
Гельмер. Скажи, яке диво з див?
Нора. Що обоє ми так змінимося, щоб… Ні, Торвальде, я вже не вірю в дива.
Гельмер. Але я віритиму. Скажи, яке! Змінимося так, щоб?…
Нора. Щоб наше життя разом могло стати подружжям. Прощавай. (Виходить через передпокій.)
Гельмер (опускається на стілець біля дверей і затуляє обличчя руками). Норо! Норо! (Оглядається навколо і встає.) Порожньо. її вже тут немає. (Обличчя його осяває промінь надії.) Диво з див?…
Знизу чути, як зачинилася, грюкнувши, брама.
ПРИВИДИ
ДІЙОВІ ОСОБИ
Фру Елене Алвінг, вдова капітана і камергера Алвінга.
Освальд Алвінг, її син, художник.
Пастор Мандерс.
Столяр Енгстран.
Регіна Енгстран, живе в домі фру Алвінг.
Дія відбувається в садибі фру Алвінг, на березі великого фіорду в західній Норвегії.
Дія перша
Простора кімната, що виходить в сад; у лівій стіні одні двері, в правій двоє. Посеред кімнати круглий стіл, обставлений стільцями; на столі книжки, журнали й газети. Зліва на передньому плані вікно, а біля нього диванчик і дамський робочий столик. У глибині кімната переходить у невелику скляну терасу-оранжерею, заставлену квітами. У правій стіні тераси — двері в сад. Крізь скляні стіни видно похмурий прибережний ландшафт, наче запнутий сіткою рівного дрібного дощу.
Столяр Енгстран стоїть на дверях в сад. Ліва нога в нього трохи крива, тому підошва його лівого чобота підбита невеличкою грубою дощечкою. Регіна з порожньою водолійкою в руках стоїть перед ним, заступаючи дорогу.
Регіна (притишеним голосом). Чого тобі? Не смій іти далі! З тебе так і ллє!
Енгстран. Бог дощику послав, дочко.
Регіна. Чорт послав, ось хто!
Енгстран. Господи Йсусе, що ти говориш, Регіно! (Кульгаючи, робить кілька кроків наперед.) Але я, бач… Я хотів би сказати тобі…
Регіна. Та не стукай-бо своєю ногою. Нагорі молодий пан спить.
Енгстран. Спить? Серед білого дня?
Регіна. Тебе це вже не обходить.
Енгстран. Вчора я, признатись, трохи гульнув…
Регіна. Воно й видно.
Енгстран. Слабість наша людська, дочко!
Регіна. Ще б пак!
Енгстран. Ох, багато на цьому світі спокус. Проте сьогодні рано, — от як перед Богом кажу, — пів на шосту я вже встав до роботи.
Регіна. Так-так. Тільки забирайся ти звідси, мерщій. Не хочу я тут з тобою стояти, як на рандеву.
Енгстран. Чого не хочеш?
Регіна. Не хочу, щоб застав тебе хто-небудь тут. Ну йди-йди своєю дорогою.
Енгстран (ще наближається до неї). Ну, ні, не піду, поки не поговорю з тобою. По обіді я впораюся з цією роботою там, у шкільному домі, а ввечері подамся пароплавом додому, в місто.
Регіна (крізь зуби). Гладенької дороги!
Енгстран. Спасибі, дочко! Завтра тут будуть посвятили притулку, то вже без хмільного не обійдеться. Хай же ніхто не скаже про Якоба Енгстрана, що він дався на спокусу.
Регіна. Е!
Енгстран. А так. Завтра тут до біса буде великого панства. І пастора Мандерса чекають з міста.