Фру Алвінг. Правда, я це зробила.
Пастор Мандерс. От через те і стали ви для нього чужою.
Фру Алвінг. Ні-ні, не стала!
Пастор Мандерс. Стали. Повинні були стати. Яким ви знайшли його знов? Ну, поміркуйте добре, фру Алвінг. Ви дуже грішні перед вашим мужем — і признаєтесь тепер у цьому, воздвигаючи йому пам'ятник. Визнайте ж свою вину і перед сином. Ще, може, не пізно повернути його на шлях істини. Наверніться самі і врятуйте в ньому те, що ще можна врятувати. Так. (Підіймаючи вказівний палець.) Воістину ви грішниця-мати, фру Алвінг! Я вважаю своїм обов'язком сказати вам це.
Мовчання.
Фру Алвінг (повільно, з повним самовладанням). Отже, ви зараз висловились переді мною, пане пасторе, а завтра присвятите пам'яті мого чоловіка прилюдну промову. Я завтра говорити не буду. Але зараз і мені хочеться поговорити з вами трохи, як ви тільки-но говорили зі мною.
Пастор Мандерс. Звичайно, ви бажаєте послатися на пом'якшуючі обставини.
Фру Алвінг. Ні. Я просто буду розповідати.
Пастор Мандерс. Ну?…
Фру Алвінг. Ви щойно говорили мені про мого чоловіка, про наше спільне життя після того, як вам вдалося — за вашим виразом — повернути мене на путь обов'язку… Але ж ви не спостерігали цього самі. З тієї самої хвилини ви, наш друг і постійний гість, більше не з'являлись у нашому домі.
Пастор Мандерс. Та ви зараз же після цього переїхали з міста.
Фру Алвінг. Так, і ви ні разу не зазирнули до нас сюди увесь час, поки був живий мій чоловік. Тільки справи змусили вас потім відвідувати мене, коли ви взяли на себе турботи по організації притулку.
Пастор Мандерс (тихо, нерішуче). Елене… якщо це докір, то я просив би вас взяти до уваги…
Фру Алвінг…Ваше становище, так? І ще й те, що я була жінкою, яка тікала від свого чоловіка. Від подібних навіжених осіб треба взагалі триматись якнайдалі.
Пастор Мандерс. Дорога… фру Алвінг, ви вже занадто перебільшуєте…
Фру Алвінг. Так-так, хай буде по-вашому. Я лише хотіла вам сказати, що висновок свій про моє родинне життя ви з легким серцем будуєте на ходячій думці.
Пастор Мандерс. Ну, хай так; то що ж?
Фру Алвінг. А ось зараз я викладу вам усю правду, Мандерсе. Я поклялася собі, що коли-небудь ви дізнаєтесь про неї. Ви один!
Пастор Мандерс. У чому ж полягає ця правда?
Фру Алвінг. У тому, що чоловік мій помер таким самим безпутним, яким прожив усе своє життя.
Пастор Мандерс (хапається рукою за спинку стільця). Що ви кажете?
Фру Алвінг. Помер на дев'ятнадцятому році подружнього життя таким самим розпутним, або принаймні таким самим рабом своїх пристрастей, яким був і до того, як ви нас повінчали.
Пастор Мандерс. Так, помилки юності, деякі відхилення від шляху… гульню, якщо хочете, — ви звете розпустою!
Фру Алвінг. Так висловлювався наш домашній лікар.
Пастор Мандерс. Я просто не розумію вас.
Фру Алвінг. І не треба.
Пастор Мандерс. У мене прямо голова обертом іде… Все ваше подружнє життя, це довголітнє спільне життя з вашим мужем було, виходить, не що інше, як прірва — замаскована прірва.
Фру Алвінг. Саме так. Тепер ви знаєте це.
Пастор Мандерс. До цього… до цього я не скоро звикну. Я не в силах збагнути… Та як же це було можливо? Як могло це залишатись прихованим від людей?
Фру Алвінг. Я заради цього невпинно боролась день у день. Коли у нас народився Освальд, Алвінг наче став трохи статечнішим. Та ненадовго. І мені довелось боротися ще відчайдушніше, боротись не на життя, а на смерть, щоб ніхто ніколи не дізнався, що за людина батько моєї дитини. До того ж ви знаєте, якою він був на вигляд привабливою людиною, як усім подобався. Кому б у голову прийшло повірити чому-небудь поганому про нього? Він був з тих людей, які що не зроблять, то нічого не втратять в очах людей… Та ось, Мандерсе, треба вам знати й інше… Потім дійшло й до найостаннішої гидоти.
Пастор Мандерс. Ще гірше за те, що було?
Фру Алвінг. Я спочатку дивилась крізь пальці, хоч і добре знала, що творилось потай від мене поза домом. Коли ж ця ганьба вдерлась у наш власний дім…
Пастор Мандерс. Що ви кажете! Сюди?
Фру Алвінг. Так, сюди, в наш власний дім. Ось там (показує пальцем на перші двері праворуч) у їдальні я вперше дізналась про це. Я зайшла туди за чимсь, а двері залишила прочиненими. Раптом чую, наша покоївка входить на балкон з саду полити квіти…
Пастор Мандерс. Ну-ну…
Фру Алвінг. Трохи згодом чую, Алвінг теж зайшов, щось тихенько сказав їй — і раптом… (З нервовим сміхом.) О, ці слова й досі лунають у мене в вухах… так жорстоко і разом з тим так безглуздо! Я почула, як покоївка моя прошепотіла: пустіть мене, пане камергере, пустіть мене!