Регіна замикає й зупиняється біля дверей у передпокій.
Фру Алвінг скидає з себе шаль, Регіна теж.
Фру Алвінг присовує стілець і сідає поруч Освальда.
Ну ось, я посиджу з тобою…
Освальд. Так, посидь. І Регіна хай тут залишиться. Хай Регіна завжди буде зі мною. Адже ти подаси мені руку допомоги, Регіно? Так?
Регіна. Я не розумію…
Фру Алвінг. Руку допомоги?
Освальд. Так… в разі потреби.
Фру Алвінг. Освальде, у тебе ж є мати. Вона тобі допоможе.
Освальд. Ти? (Усміхаючись.) Ні, мамо, цієї допомоги ти мені не можеш подати. (З сумною усмішкою.) Ти! Ха-ха! (Серйозно дивиться на неї.) Кінець кінцем тобі, звичайно, було б ближче від усіх. (Скипів.) Чому ти зі мною не на «ти», Регіно? І не звеш просто Освальд ом?
Регіна (тихо). Я не знаю, чи це сподобається пані?
Фру Алвінг. Зажди, незабаром тобі дозволять називати його так. І присаджуйся сюди, до нас.
Регіна скромно й нерішуче сідає по той бік стола.
Фру Алвінг. Ну ось, мій бідолашний багатостраждальний хлопчику, я зніму з твоєї душі тягар…
Освальд. Ти, мамо?
Фру Алвінг. Звільню тебе від усіх цих гнітючих думок, каяття, докорів самому собі…
Освальд. Ти гадаєш, що можеш?
Фру Алвінг. Так, тепер можу, Освальде. Ти ось заговорив про радощі життя, й мене немовби осяяло, і все, що зі мною було в житті, уявилось мені в іншому світлі.
Освальд (хитаючи головою). Нічого не розумію.
Фру Алвінг. Знав би ти свого батька, коли він був ще зовсім молодим поручиком! Радість життя била в ньому джерелом.
Освальд. Я знаю.
Фру Алвінг. Тільки глянути на нього — на душі ставало весело. І потім ця неприборкана сила, снага життя!..
Освальд. Далі?…
Фру Алвінг. І ось такій життєрадісній дитині, — так, він був схожий тоді на дитину, — довелося животіти тут, у невеличкому місті, де жодних радощів йому не траплялось, одні лише розваги. Ніякого серйозного завдання, мети життя, а лише служба. Ніякої справи, в яку б він міг вкласти всю свою душу, а лише «діла». Жодного товариша, який би здатний був зрозуміти, що таке насправді радість життя, а лише волоцюги-гультяї.
Освальд. Мамо?…
Фру Алвінг. Ось і вийшло, що повинно було вийти.
Освальд. Що ж повинно було вийти?
Фру Алвінг. Ти сам сказав увечері, що сталося б з тобою, якби ти залишився вдома.
Освальд. Ти хочеш сказати, що батько…
Фру Алвінг. Надзвичайно життєрадісна вдача твого батька не могла собі знайти тут справжнього застосування. І я теж не внесла світла й радості в його дім.
Освальд. І ти?
Фру Алвінг. Мене з дитинства вчили виконувати обов'язок, повинність і таке інше. І я довго була під впливом цієї науки. У нас тільки й розмови було, що про обов'язок, повинність… мою повинність, його повинність… і, боюсь, наш дім став нестерпним для твого бідного батька, Освальде, з моєї вини.
Освальд. Чому ти ніколи нічого не писала мені про це?
Фру Алвінг. Ніколи раніш не уявлялось мені все це в такому світлі, щоб я могла зважитись заговорити про це з тобою, його сином.
Освальд. Як же ти дивилась на все це?
Фру Алвінг (повільно). Я бачила тільки одне — що твій батько був людиною пропащою ще раніш від того, як ти народився…
Освальд (глухо). А!.. (Встає і йде до вікна.)
Фру Алвінг. І от ще мене переслідувала думка, що Регіна, власне кажучи, своя в домі… як і мій власний син.
Освальд (швидко обертаючись). Регіна?…
Регіна (схопившись, ледве чутно). Я?…
Фру Алвінг. Так, тепер ви обоє знаєте.
Освальд. Регіна?
Регіна (наче до себе). То мати була, значить, така…
Фру Алвінг. Твоя мати з багатьох поглядів була непогана жінка, Регіно.
Регіна. А все ж така… Та й я інколи так думала, але… Що ж, пані, то дозвольте мені поїхати зараз же.
Фру Алвінг. Ти серйозно хочеш, Регіно?
Регіна. Ну так, звісно.
Фру Алвінг. Звичайно, ти вільна, але…
Освальд (наступає на Регіну). Ідеш? Адже ти своя в домі.
Регіна. Mersi, пане Алвінг… Хоч тепер, справді, я можу звати вас Освальдом. Але це зовсім не так вийшло, як я гадала.
Фру Алвінг. Регіно, я не була з тобою відверта…
Регіна. Та вже гріх казати! Знала б я, що Освальд хворий… і якщо тепер поміж нами не може вийти нічого серйозного… Ні, я ніяк не можу замкнутися тут на селі й поховати свою молодість доглядальницею біля хворих.
Освальд. Навіть при такій близькій тобі людині?
Регіна. Ні вже, знаєте. Бідній дівчині треба скористатися з молодості. А то й озирнутись не встигнеш, як сядеш на мілину. Адже і в мені теж є ця життєрадісність, пані.