Освальд. Я не просив тебе. І що за життя ти мені дала? Не треба мені його! Візьми назад!
Фру Алвінг. Рятуйте! Рятуйте! (Біжить у передпокій.)
Освальд (доганяючи її). Не йди від мене. Куди ти?
Фру Алвінг (в передпокої). За лікарем, Освальде. Пусти мене.
Освальд (там само). Не пущу. І ніхто сюди не ввійде. (Чути, як клацає замок.)
Фру Алвінг (повертаючись). Освальде… Освальде… дитино моя…
Освальд (за нею). Невже нема в тебе у грудях серця… серця матері, якщо ти можеш бачити мої муки… і цей нестерпний страх?
Фру Алвінг (після хвилинної мовчанки, твердо). Ось тобі моя рука.
Освальд. Ти згодна?…
Фру Алвінг. Якщо це буде конче потрібно. Але цього не буде. Ні-ні, ніколи! Неможливо!
Освальд. Будемо сподіватися. І постараємось жити разом, якомога довше. Спасибі, мамо. (Сідає в крісло, присунуте до дивана.)
Світає. Лампа все горить на столі.
Фру Алвінг (обережно підходить до Освальда). Ти тепер заспокоївся?
Освальд. Так.
Фру Алвінг (нахиляючись до нього). Ти просто уявив собі весь цей жах, Освальде. Все це лише уява. Ти не витримав удару. Але тепер ти відпочинеш… вдома, у своєї матері, мій ненаглядний хлопчику. Все, на що тільки вкажеш, ти одержиш, як у дитинстві. Ось бачиш… припадок минув. Бачиш, як легко все обійшлося. О, я знала!.. І бачиш, Освальде, який чудовий день настає? Яскраве сонце. Тепер ти побачиш свою батьківщину в справжньому світлі. (Підходить до стола й гасить лампу.)
Сходить сонце. Льодовик і вершини скель у глибині ландшафту опромінені яскравим сяйвом вранішнього сонця.
Освальд (сидить, не рухаючись, у кріслі спиною до балкона й раптом говорить). Мамо, дай мені сонце.
Фру Алвінг (біля стола, здивовано). Що ти говориш?
Освальд (повторює глухо, беззвучно). Сонце… Сонце…
Фру Алвінг (кидається до нього). Освальде, що з тобою?
Освальд якось весь осунувся в кріслі, всі м'язи ослабли, обличчя бездумне; погляд тупо заглибився в простір.
(Тремтить від жаху.) Що це? (Гукає.) Освальде! Що з тобою! (Падає перед ним навколішки і трясе його.) Освальде! Освальде! Поглянь на мене! Ти не пізнаєш мене?
Освальд (як і раніш, беззвучно). Сонце… Сонце…
Фру Алвінг (в розпачі схоплюється, хапає себе обома руками, рве на собі коси й кричить). Немає сил витримати!.. (Шепоче, із застиглим від жаху обличчям.) Не витримати! Ніколи! (Раптом.) Де в нього це? (Гарячково нишпорить у нього на грудях.) Ось! (Відступає на кілька кроків і кричить.) Ні! Ні! Ні!.. Так!.. Ні! Ні! (Стоїть обіч нього, вхопившись обома руками за голову, й дивиться на нього з виразом німого жаху.)
Освальд (сидить нерухомо, повторює тим самим тоном). Сонце… Сонце…
ДИКА КАЧКА
ДІЙОВІ ОСОБИ
Верле, крупний комерсант і заводчик.
Грегерс Верлє, його син.
Старий Екдаль.
Яльмар Екдаль, його син, фотограф.
Гіна Екдаль, дружина Яльмара.
Гедвіг, їхня донька, 14 років.
Фру Берта Сьорбю, економка у Верле.
Реллінг, лікар.
Mольвік, колишній богослов.
Гроберг, бухгалтер.
Петтерсен, лакей Верле.
Йєнсен, найманий лакей.
Огрядний блідий пан.
Плішивий пан.
Короткозорий пан.
Шестеро інших панів, гостей Верле.
Кілька найманих лакеїв.
Перша дія відбувається у комерсанта Верле, чотири інші — у фотографа Екдаля.
Дія перша
У домі Верле. Його кабінет. Розкішне і комфортабельне умеблювання: шафи з книжками; м'які меблі; серед кімнати письмовий стіл з паперами і конторськими книгами; на лампах зелені абажури, які пом'якшують освітлення. У середній стіні відчинені навстіж; двері з розсунутими портьєрами. Крізь двері видно другу, велику, гарно умебльовану кімнату, яскраво освітлену лампами і бра. На передньому плані, праворуч, у кабінеті невеличкі двері під шпалери, що ведуть до контори. На передньому плані ліворуч — камін, в якому палає вугілля, а трохи далі, в глибині, двостулкові двері до їдальні.
Лакей комерсанта Петтерсен, у лівреї, та найманий лакей И єн-с є н, у чорному фраку, прибирають кабінет. У другій великій кімнаті видно ще двох-трьох найманих лакеїв, які так само прибирають, засвічують вогні тощо. З їдальні долинає гучна розмова і сміх; згодом чути дзенькіт ножа об склянку; настає тиша; хтось проголошує тост; лунають вигуки «браво» і знову шум і розмови.