Фру Сьорбю (підходячи, півголосом). Ви йдете, Екдаль?
Яльмар. Так.
Фру Сьорбю. Вітайте Гіну.
Яльмар. Дякую.
Фру Сьорбю. І скажіть, що якось днями я навідаюсь до неї.
Яльмар. Дякую. (До Грегерса.) Не проводжай мене. Я хочу піти непомітно. (Повільно, немов проходжуючись, прямує до другої кімнати і йде праворуч.)
Фру Сьорбю (тихо до Петтерсена, який повернувся). Ну, дали що-небудь старому?
Петтерсен. Аякже. Всунув йому в кишеню пляшку коньяку.
Фру Сьорбю. Не знайшли нічого кращого.
Петтерсен. А він кращого за це нічого й не знає, фру Сьорбю.
Огрядний пан (на дверях, з нотами в руках). Чи не заграли б ми з вами в чотири руки, фру Сьорбю?
Фру Сьорбю. З охотою, ходімо.
Гості. Браво, браво!
Фру Сьорбю і гості виходять до другої кімнати праворуч.
Грегерс залишається біля каміна. Верле шукає щось на письмовому столі, очевидно, вичікуючи, щоб Грегерс пішов, але той не ворушиться, і Верле сам прямує до дверей.
Грегерс. Батьку, чи можеш приділити мені хвилинку?
Верле (зупиняючись). Чого тобі?
Грегерс. Мені треба сказати тобі кілька слів.
Верле. Хіба не можна почекати, поки ми залишимося самі?
Грегерс. Ні, не можна. Може так статися, що нам з тобою не доведеться більше залишатися самим.
Верле (підходячи ближнє). Що це означає?
Під час наступної бесіди із зали глухо долинають звуки фортепіано.
Грегерс. Як можна було дати цій сім'ї так занепасти!
Верле. Ти, мабуть, говориш про сім'ю Екдалів, наскільки я розумію.
Грегерс. Атож. Лейтенант Екдаль колись був дуже близьким другом тобі.
Верле. На жаль, навіть надто близьким. І мені чимало років потім довелося розплачуватись за це. Йому я повинен дякувати і за те, що на моє добре ім'я лягло щось подібне до плями.
Грегерс (тихо). А він справді був єдиним винуватцем?
Верле. Хто ж іще, по-твоєму?
Грегерс. Але ж це скуповування лісів ви надумали спільно…
Верле. Так. Але хіба не Екдаль знімав плани ділянок… невірні плани? Це він почав незаконну порубку на казенній землі. Він же й керував усім ділом. Я був осторонь — навіть і не знав, що там коїв лейтенант Екдаль.
Грегерс. Лейтенант Екдаль і сам, певно, не відав, що коїв.
Верле. Можливо. Але факт той, що він був засуджений, а я виправданий.
Грегерс. Знаю, що доказів проти тебе не виявилось.
Верле. Виправдання є виправдання. Але чого це ти здумав копатися у цих давніх чварах, через які я посивів передчасно? Мабуть, саме цим ти й був зайнятий усі ці роки на заводі? Запевняю тебе, Грегерсе, у нас у місті всі ці історії давним-давно забуті… Принаймні щодо мене.
Грегерс. А нещасна сім'я Екдалів?…
Верле. То що ж, по-твоєму, я мав зробити для них? Коли Екдаль вийшов на волю, він уже був пропащою людиною. Є такі люди, які одразу йдуть на дно, тільки-но їм потрапить пара дробинок у тіло, і ніколи вже більше не спливають на поверхню. Повір моєму слову, Грегерсе, для старого Екдаля я зробив усе, що тільки дозволяли обставини… що міг зробити, не даючи приводу для різних підозрінь і пересудів…
Грегерс. Підозрінь?… Ну так, звичайно.
Верле. Я звелів давати старому переписування з контори і плачу йому значно дорожче, ніж варта його робота…
Грегерс (не дивлячись на батька). Гм… у цьому не сумніваюсь.
Верле. Ти глузуєш? Мабуть, не віриш моїм словам? По книгах, звичайно, цього перевірити не можна; таких видатків я ніколи не записую.
Грегерс (з холодною посмішкою). М-так, мабуть, бувають видатки такого роду, що найкраще їх не записувати.
Верле (вражений). До чого це ти ведеш?
Грегерс (палко). Ти записав до книг видатки на навчання Яльмара Екдаля фотографування?
Верле. Я? Чи записав?
Грегерс. Я тепер знаю, що ти взяв ці видатки на себе. І знаю так само, що ти не поскупився дати змогу молодому Екдалеві завести діло, влаштуватися.
Верле. От бачиш, а ще кажуть, що я нічого не зробив для Екдалів! Можу тебе запевнити, ці люди коштували мені чимало.
Грегерс. А ти записав до книг хоч деякі з цих видатків?
Верле. Навіщо ти ставиш мені запитання?
Грегерс. О, на це є свої причини. Слухай-но, скажи мені… твоє палке співчуття до сина твого давнього друга… почалося саме з того часу, коли він надумав одружитися?
Верле. Якого чорта!.. Де вже мені це пам'ятати через стільки років?