Тамашеві, який влітку нарешті повернувся з Швейцарії, я оголосив:
— Я повернув тебе додому, синку, бо бачу, що старію, а в домі потрібен мужчина.
Зауважу, що, вимовляючи цю фразу, я розтяг вуста у тонкій посмішці, щоб хлопець не сприйняв занадто серйозно мою звістку про старіння. Я сподівався, що він знає про таке поняття, як самоіронія.
Після історії з панною Сільвією уже минуло з декілька місяців, і я потрошку змирився з тим, що опинився долі, тобто мене збили з ніг і перестали зі мною рахуватися. Людина має заздалегідь звикати до горизонтального положення, яке їй доведеться зайняти в могилі. Ось я й призвичаївся, тобто увесь мовби задерев'янів, і тепер лише зрідка прокидався зрання від шаленого серцебиття і з відчуттям, що краще було б не прокидатися взагалі.
— Я повернув тебе додому, синку, бо бачу, що старію, а в домі потрібен мужчина, — так, повторюю, оголосив я Тамашеві, тонко всміхаючись. — Моя пам'ять слабшає… а втім, можна сказати інакше: пам'ять моя не вважає за потрібне підбирати все, що трапляє під ноги, або, точніше, прибирати зі шляху кожну грудку… Ти мені потрібен.
Тамаш встав, підійшов до мене — я стояв за своїм письмовим столом — і ніжно мене обійняв. Тривале перебування за кордоном не позбавило його теплих синівських почуттів.
— Ви зовсім не постаріли, тату, — мовив він.
Це був красивий юнак, десь на голову нижчий за мене. Обличчям він теж скидався на мене, хоч і в здешевленому виданні; його риси підтверджували образ, який лишився в моїх спогадах з його дитинства: занудна любов до порядку і просто вражаюча надійність. До самої смерті поруч зі мною буде слухняний син з доброю вдачею, втішно відзначив я, за звичкою, думаючи передовсім про себе.
— Вияви старості неспростовні, синку, — мовив я. — Наприклад, протягом минулих місяців я зауважив, що варто мені замислитись, як моя нижня губа відвисає й кілька зайвих крапель слини опиняються на моїй камізельці. Камізельці це не шкодить, бо слина не лишає плям, однак сам факт дошкуляє.
Тамаш засміявся, і це насторожило мене. Він не сказав жодного образливого слова, але, мабуть, подумав: невже це я маю ходити слідом з носовичком у руці?
— Я згадав про це як про один з виявів мого старіння, — сказав я. — Просто як доказ, а не для того, щоб ти щось робив. Бо ти навряд чи допоможеш мені, коли знадобиться, згадати ім'я мого первістка, твого брата, який помер за десять років до твого народження. Та й нащо пам'ятати, я навів тобі це як приклад. Моя знаменита, тобто бездоганна, пам'ять дала збій.
— Чого ви не спитаєте у Жофі, тату?
— Ти кепсько метикуєш, синку, — мовив я вже нетерпляче, однак насправді вдоволено: з нього буде звичайний тугодум, а отже — щаслива людина. — Ти засумнівався, що я старію, а я намагався розвіяти твої сумніви. Якщо це, звісно, не вияв звичайної синівської любові!
Тамаш знову встав і ще раз обійняв мене. З тією сором'язливою ніжністю, на яку здатні тільки чоловіки, поляскуючи один одного по спині. Тож я анітрохи не сумнівався, що й за кордоном він зберіг успадковані від матері лагідні риси, її любов до людей, а з нею й повагу до авторитетів, і що під моїм проводом він успішно обмине ті новомодні небезпеки, які буцімто загрожують сучасній молоді. Він не відростив бороди у Швейцарії, волосся стриг коротко. Я оглянув його: батьківська відповідальність навіть розчулила мене. Звісно, йому б не зашкодило бути трохи хвацькішим, — подумав я, але тут-таки схаменувся: досить і одного шаленця в сім'ї. Хоча, правду кажучи, я не себе вважав шаленцем у цьому світі.
— Чим би ти хотів займатися в Пешті?
З цього запитання почалася нова глава моїх старечих відкриттів. Я ще заледве прийшов до тями після того удару блискавки — ха-ха-ха — того щигля по носі, яким завершилась моя чоловіча пора, а вже наді мною нависла нова, ще потішніша, загроза.
Тамаш вчився на інженера-текстильника. Розповівши, що в Женеві закінчив уже два курси, він спитав, чи може жити в мене.
— А де тобі ще жити? — здивувався я. — Квартира доволі простора, двом парубкам місця цілком досить.
— Однак… — мовив Тамаш.
Звісно, я не звернув уваги на його «однак».
— Я повернув тебе додому, бо відчуваю, що мені бракує тут людського відлуння. Маю надію, що ти з увагою поставишся до значущості цієї ролі.