Раз сиділа Мася у себе в хаті, сама втішалась і других потішала; два паничі цілували її в руки. третій, як цуцик, служив перед нею. А була половина курсу і саме жнива.
Може кому невідомо, що то половина курсу? Ось що: в духовних школах в кожнім класі треба сидіти два роки, то як рік пройшов уже, а ще рік остався — то й вийде, що була половина курсу. Богослови, значить, ще мали рік вчитись, нім матимуть право на попів святиться. Богослови опівкурса, хто заможнішого батька син, вже їздять, чи не натрапить де на суджену.
А був поблизу від Солодьків панотець Собальський, і мав сина Івана в богословії. То цей і шатнув по селах, і заїхав до Люборацьких. Сказано, семінариста: ані сісти не вміє, ні вклонитись, ні слова до ладу сказати, — нічого: все вимучать, все видушать. Як побачить панянку, то аж острах його візьме, — і сказав би, і боїться; приступив би, і не сміє. Поїхать такому між дівчата, то рівно з головою. І Собальщенко не поїхав би, та його батько був скількись літ благочинником, то всі сусідські панотці були йому знайомі, а в Люборацьких він таки не раз був, — ще за життя покійного о. Гервасія. От і приїхав пан богослов. Добре йому знайомі були ці пороги, та переступав він їх ще «пімперлям», а тепер — Іван уже, як думав він, голова на всю околицю, чоловік на всю губу, молодець, хоч куди; де ж пак — богослов! а богослов... буде й того, що вже богослов, та й годі! З-за такого сина і матері честь: «богослова родшую» як не поважати? Ото ж виходить він до хати, шарнув ногою, як умів, і щиро поцілував панну Марію в руку, бо аж ляснуло. Тоді обернувсь до паничів і рекомендується що так і так: ученик богословії — просю любить і жалувать — Іван Іоаннович Собальський.
— Ученик богословії! — підхопив один панич, — га! ученик богословії! дуже раді-сьмо! — А другий: — просимо сідати! просимо! будьте ласкаві! ге!.. Та й до третього: — проси, хай садовляться! — Кинувсь і третій: — та сідайте, будьте ласкаві! ощасливте нашу компанію, — просить.
І щоб вам котрий вусом моргнув, абощо, мовби й насправжки вони так раді, що уздріли богослова.
А Собальський ходить по хаті, відкашлюється; викашлявся і сів — та де ж? коло самісінького порога — і почав придивлятись на образи, хоч бачив їх і придивлявся не десять і не двадцять раз, а пиши — сто або й більше.
Всі мовчали, дивились, мовби ждуть якого змилування божого. От богослов й почав:
— А у вас чудо — не образи, панно Маріє!
— Niczego sobie, — відказала Мася.
А паничі і собі кинулись дивитись на образи, і один одного торкають: — бач, кажуть, бач! ге! що то богослов! зараз і завважав! не ми, сліпота! —І на богослова повитріщали очі, що то він ще скаже. От він й почав:
— Я нігде такої живописі не бачив.
— А ти бачив? — спитав один панич у другого.
— Ніт, — каже цей, — не бачив.
— А ти? — питають третьего.
— І я ніт, — каже той.
— Бач! а нам й в голову це не приходило! — заговорив первий, — що то богослов!
Мася нічого не відповіла на слова пана богослова. Він і пішов далі, таки довгенько помовчавши:
— А це, панно Маріє, богородиця, — показав, — точка в точку ваш портрет!
— Еге ж! — озвались паничі. — Що то окої богословське око, та й годі!
Мася мовчала, тільки дивилась. А богослов підійшов до того образа, подививсь та й каже:
— Позвольте свічкою присвітить! — І простяг руку до свічки. Та якийсь панич вже й присвічував. І всі очі повитріщали. Дивились всі, тільки Мася ніт; довго дивились мовчки, аж один з них каже: — «красавиця!»
— Совершенная красавиця, — озвавсь богослов.
— Бач, — почали паничі проміж себе, — красавиця! га! бач! що то богослов, а ми й не завважали.
Богослов відступивсь, і свічку на столі поставили, та не сідали, бо Іван Іоаннович стояв; далі він сів, і всі сіли. Себто так шанують його, що як він не сіда, то ніхто не сміє.
То Іван Іоаннович задумав комплімент сказать панянці і так прибрався. Возвеличивши панянку тим, що вона походить на богородицю, він богородицю назвав красавицею, тоді каже.
— Єй-єй! от як дивлюсь на вас, панно Маріє, то наче на той образ; а як на образ дивлюсь, то наче на вас — їй-богу!.. Точка в точку! — І осміхнувся, та й почав відкашлюватись і люльку набивати.
А паничі кажуть: — І ми так: як дивимось на панну Марію, то наче бачим богородицю... ей... єй... Еге ж так? — пита один у одного.
— Таже так.
— Якби не так, — каже третій, — то пан богослов не казав би.
— Та що ти! — перебив той, — ти не так величаєш; кажи: його богословство.
Мася чуть тільки гамує сміх, а паничі — щоб котрий вусом моргнув, то ніт. А Іван Іоаннович уже набив люльку; уже один і прислужився; вийняв з кишені папірцю шматок, запалив і приніс: — просю, — каже, — покірно, ваше богословство! пихкайте!