З Антося ж був хлопець на всі штуки, та ще й прудко бігав, і ні рів, ані тин його не спиняли, та був хитрий, як лисиця. Такого й треба було старшим. От Антосьо сидів собі на призьбі та ногами грюкав, як приходять аж три чвертокласники — все продиуси та голибороди. Одного з них, що дуже був брехливий, прозивали Карман Іванович: Карман — ніби собака, як Бровко; другого прозивали Ґава, бо рот мав, як у голого вороняти, від вуха до вуха, хоч кулак всади; третьего — Папушею, бо вкрав десь папушу тютюну і його зловили і били. Так і прийшли вони до Антося, перечувши, що він такий митець.
— А що, Козо, — кажуть, — ти, ми чули, добре бігаєш?
— Добре! — крикнув Антосьо.
— А ну, хлопці, навипередки!
В духовних школах старші — а ще в давнину — мали велику власть, навіть мали право різками дати; то їх тіні боялась дітвора і сиділа нишком, нічичирк. А це сам старший визиває побігати, то й сипнули на двір, та навипередки. Перед Пйотровою плац куди здоровий! всього розгону туди й назад буде мало не з верству; було, де сили попробувати. Куди ж було справиться кому з Антосьом! Жоден заєць не зоставляв так простого бровка, як він своє «камбраття» зоставив.
— А добре бігає, — каже Карман Іванович.
— Та добре ж, — каже Ґава.
— Ще треба випробувати, чи довго може бігати, чи далеко втече, — каже Папуша.
— Ну, Ґаво, — каже Карман Іванович, — ти бігаєш, як жоден молдаван не побіжить; попробуйся!
Прибіг Антосьо, тільки чуть-чуть засапався.
— А ну, — каже Ґава, — зо мною чи справишся?
— А ну! — каже Антосьо.
— Пожди ж, — каже Ґава, — станьмо нарівні, та по команді.
Стали нарівні, і Карман Іванович почав: «раз-два-три!» З цим словом і рушили. Та Ґава ще й туди не добіг, а Антосьо вже назад добиравсь до мети.
— Добре, — кажуть чвертокласники, — добре бігаєш! і один подарував йому якусь картинку, що відібрав у малого на другій станції, щоб той не грався.
Пройшло скільки часу від цієї проби, як в суботу знов прийшли ті ж старші. Вже горох поспів був і в місті можна було купити десять стручків за шага. Антосьо хльостав різкою на городі.
— Вдягайсь, Люборацький, та підеш з нами, — кажуть вони. Вбрався Антосьо, взувся й пішов. Чоботи мав здорові, насилу волік за собою. Вийшли на степок — цілина за селом ще перед дільницями. Славне там місце: косогір далеко тягнеться на схід сонця і на полудень; під сонце зараз же долина і друга гора; по горі вітряки і хатки по узгір'ю; а на полудень верстов за сім поперечню гору видно, на горі ліс і шинк; все видно, як на столі — де птах снує понад пашні, і те видно. А все поле в смугах: та зелена, та ще зеленіша; та вже сіра, та половіє — збіжжя видно; а проміж пашень зеленими смугами горохи йшли та кукурудзи. Кукурудза ж зжовта-зелена, горох зелений-сіроватий, а хто очі добрі мав, той бачив, що наче по йому метелики літали, — то цвіт.
Антосьо не знав, чого й на що старші взяли його з собою, і йшов — як от лоша за возом. «Може, — думав, — до криничок». В ту сторону в полі славні кричнички, і школа по суботах було ходить туди; бо там якось славно було посидіти: кругом пашні, а між пашнями цілина і густа розкішна трава — не жнеться, не коситься. Славно було покачатись в цій траві! На степку старші посідали. Ґава первий вийняв з-за халяви люльку, за ним і ті, й позакурювали.
Як ось летить один школяр — невеличкий, обдертий і босака.
— Він? — показав Карман Іванович.
— Він, здається! — озвавсь Ґава.
— Він, він, — каже Папуша.
І Антосьо глянув: хто б це такий? — думає. Аж прибіг і той. То був паламарчук і на все училище убоїще; звавсь Ковинський; літ мав з шістнадцять.
— А що, Ковинський, — почав Ґава, — от тобі компанія! — Окинув оком він Антося, а цей його, й мовчать.
— В дорогу, чи що? — каже Папуша.
— Хоч і в дорогу, — озвавсь Ковинський.
— Люборацький, ступай за ним! — каже Ґава.
— Куди? — питає Антосьо.
— Він тебе заведе. А ми ждатимем хоч тут-таки, а коли підем, то до твоєї станції.
Рушили хлопці в долину на сонце.
— Глядіть же, не спізняйтесь, — сказав Папуша.
— Добре, — відказав Ковинський. — І пішли.
— Куди це нас послали? — спитав Антосьо свого проводиря, як вже відійшли.
— В горох! — відказав Антосьо.
— В чий? — пита Антосьо.
— Та там одного молдавана, — відказав Ковинський.
Брели вони то пашнями, то межами, то суголовами; як набрели купу гною.
— Тут, — каже Ковинський, — скинь чоботи й заховаєш, бо вони тобі заважають.
Роззувсь Антосьо, і вдвойзі запорпали ті чоботи в гній, приміту поставили і пішли далі; вийшли на дорогу і пішли та й пішли. Понапорювавши гороху повні пазухи, ідуть собі, горох їдять, жайворонок цвірчить: «до бога молотити», то знов «ціп урвав», «ціп урвав»; там шуляк здобичі шукає, а хлопці й гадки не мають. Ковинський розказує, як його вторік посилали яблука красти, вишні, кавуни; сміються, регочуться. А ззаду молдаван лап Антося за комір!