— Та й молодець же з тебе! Я б цього не видумав! Антосьо усміхнувсь і питає:
— А що ви казали старшим, як прийшли без гороху?
— Старшим що сказав? Казав, що розсипав, втікаючи.
— Так треба б було і мені зробити.
— І можна було. Бо якби так без жодної пригоди, то били б: чому, сказали б, не приніс? Та ще й у журнал записали б, що «неизвестно куда одлучався», то, й інспектор ще вибив би поверх всього.
— То сказати, куди одлучався.
— Кому сказати?
— А інспекторові.
— Боже тебе сохрани! і думки цієї не май! Та просто й у клас тоді не показуйся, і дома не сиди.
— Чого ж це так? — спитав Антосьо.
— Ти думаєш, що тут, як і дома: сказав татові, чи мамі, то вже й твоє зверху? Тут не так: тут заїдять і свої соученики, і з других класів.
— То знов жалуватись, — сказав Антосьо.
— То ще гірше буде, — каже Ковинський.
— То як же?
— А так: мовчи та диш; скажуть: от молодець! І всі полюблять, і в карточці ніколи не будеш; і як буде за що вибити, то змигатимуть. Он-то як! Хоч би й двадцять і тридцять і більше відлічили, то лежатимеш, як на печі, тільки в пузо холодно. Спекулатор по сюртуку битиме, чи по кожусі, а ти тільки кричиш. Як же завізьмуться, то вже ні одної не змигне і як дадуть дві, то відлежиш, бо до кості розсіче.
Антосьо бачив різки й не дивувався; а Ковинський додав:
— Вже на кого завізьмуться, то й різки особні плетуть на того: виберуть самі луччі прутики, попарять, сплетуть, як батіг, й як увірве, то наче в ката вчився. Другий ще й волосини приплете. Був такий, що й дріт уплітав: та його сключили «по великовозрастію».
— Як ви все це знаєте? — спитав Антосьо.
— Хіба я третій рік тут, як ти? Та я вже ось шість літ як тут: недарма в третім класі! — Того-то йому Антосьо каже «ви», а він Антосьові «ти»; там по старшині все йде.
— Біда! — каже Антосьо.
— Та невелика, — озвавсь Ковинський; — тільки не будь хитрий та доносчик, — все добре буде.
— А що воно хитрий? — питає Антосьо.
— То так звуть тих, що або старшого не послуха, або скаже «ти» кому з вищого класа. Такого вже гладять, і все проти шерсті.
— Оттак-о? — показав Антосьо, погладивши себе рукою від носа до бороди.
— Куди вже так, — сказав Ковинський. — Це «до дому», — а то як «з дому» почнуть, то тільки держись!
Антосьо й почав: «до дому», — і гладить себе вниз по виду; «з дому», — і гладить насупротив.
Сонечко вже надвечір зближалось, і задзвонили на вечерню.
— Біжімо! — каже Антосьо, схопившись на ноги.
— Чого ти? — заговорив Ковинський. — Говори! вже ж приніс гороху, то нічого не бійся.
— Ходім же хоч чобіт пошукаємо, — каже Антосьо втихомирившись.
— Це що іншого, — відказав Ковинський. Знялись і пішли. Що зосталось гороху, забрали по кишеням.
Шукали-шукали того гною, шукали-шукали — нема, наче його й не було, і чобіт нема. На другий день Антосьо і в церкву не ходив, бо чоботи одні мав, і ті в гною пропадали. Після обід прийшов Ковинський, і знов пішли шукати; і все-таки не знайшли.
— Що тут робити? —Антосьо зажурився. — І в клас завтра йти, й уроки вчити! — Та й аж заплакав.
— Чого ти? — каже Ковинський.
— Еге чого? а в чім до класа піду?
— Не йди до класа, та ще й завтра будем шукати.
— Чи можна ж?
— Скажуть: «без сапогов».
Успокоївсь Антосьо, і почали базікати. Ковинський все вичитував йому різні орації. Антосьо слухав, і собі щось розказував. Так і день минув. В понеділок пішли всі з кватири в клас, а Антосьо зостався — та такий радий-радий. Незабаром прийшов Ковинський босаки, і пішли чобіт шукати.
— Ви чого босі? — пита Антосьо дорогою.
— Не маю чобіт.
— То й ви — «без сапогов»?
— Да! — І потягли полем — та вже не гною шукати, а до криничок.
— Куди ми йдемо? — заговорив Антосьо.
— До криничок, — озвавсь Ковинський.
— А чобіт шукати?
— Як вернемось від криничок. — І потягли. Та де-то не вернулись! там і просиділи до самісінького обіду; говорили, різки плели, хльостали, плели верші з бруньок, — то час промайнув, що й не оглянулись. Пішли додому, як сонце стало серед неба, та Антосьо потяг дорогою, а Ковинський пашнями: навпростець, — каже, — піду.
Дибав собі Антосьо, вихльостуючи різкою з жита, далі став, оглянувся; Ковинський, чуть видно, пішов долиною і щось ніс. Та Антосьо подумав, — мабуть горох; Ковинський, притягши додому, переліз через тин у садок, пішов на тік, постояв, подивився на всі боки і щось запорпав в ожеред, та й каже собі, йдучи до хати!
— Ти попович, ти справиш собі, а мені де взяти?